Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Дівчата... дайте води напитися... — попросив Панчишин. Він був якийсь червоний. — Дайте води, бо щось...

Капітан схопився за стіну. Наталя з санітаркою підбігли до нього, взяли попід руки і поклали до тієї ж палати, на сусідню з Адлаховичем койку. Наталя міряла тиск.

— Доктор! У нього двісті сорок на сто сорок!

— У кого, у Адлаховича? — незворушно запитав Щур, не підводячись із дивана в ординаторській.

— Та ні, у капітана! Гіпертонічний криз!

— Роби кардіограму...

Анестезіолог став на ноги і посунув до палати. Тепер п'яниця та міліціонер лежали на сусідніх ліжках. При вигляді капітана, якого рятували поруч, Адлахович принишк і лише спостерігав. Сестра ладнала нову крапельницю.

— Усе, — сказав Ілля. — Більше ми чекати не можемо. Ідемо під місцевою анестезією. Пішли!

Зачинивши за собою двері, лікарі сунули коридором злі й мовчазні.

Стогін почувся ще здаля. Тупотіння і глухі поштовхи свідчили, що когось піднімають на ношах сходами до хірургії, такими ж вузькими, як і до реанімації. Ілля з Олегом пригальмували в холі.

— Ще цього бракувало сьогодні, — пробурмотів Медвідь.

Двері розчинилися, і перед ними з'явилася дружина Голоюха, яка розмазувала сльози з косметикою по обличчі.

— О... Люда, що сталося? — тільки й вимовив Ілля. — З Тарасом?

Проте наступним у двері протискався сам Голоюх. Він і тяг ноші спереду — на хірургові у буквальному розумінні не було обличчя.

На ношах несли потужної статури чоловіка. Він лежав на животі, зі спущеними штаньми. Задницю потерпілого делікатно прикривав шмат простирадла, який фігурно вирізали ножицями. Цей клаптик тканини був приколотий до дупи виделкою, яка стирчала по саму ручку.

— Оба-на... — пробурмотів Ілля, роззявляючи рота. — А... що це?

— Чужо...рідне тіло... В дупі... — витираючи піт, промовив Голоюх.

— Нормально... — промовив Ілля, повертаючись до Олега і шукаючи у нього співчуття. — Скільки працюю, такого ще бачити не доводилося.

За ношами ввійшла ще одна заплакана жінка.

— Ну, гаразд, — сказав Ілля, — раз приніс, то вже й витягай це чужорідне тіло, а ми з Олегом Вікторовичем ідемо грижу оперувати.

— Ні!!! — несподівано загорлав той, хто лежав на ношах. — Ні! Тільки не він! Не дам! Нехай хтось інший...

І він викрутив руки назад, захищаючи долонями ручку виделки, що стирчала догори.

Двері ординаторської розчинилися, і середній та молодший медперсонал повиходив. Залишилися лікарі. Малевич посідав звичне місце, роздаючи завдання колегам на новий день. У кутку біля столу Беженара скромно примостилася Ліда.

— Так...— завідуючий переглядав історії нових слабих.— Це, звичайно, цікаво... То кому писати хворого з виделкою? Оперував, згідно із протоколом, Медвідь...

Ілля з Олегом лише посміхнулися.

— Зараз до нас із реанімації переведуть ще одного хворого. Прізвище — Адлахович. Вночі поступив туди. Інфаркт у нього не підтвердився. Тепер скаржиться на болі в животі. Я в курсі, що він був напідпитку, дебоширив. Але справа у тім, що у нього дійсно є каміння у жовчному міхурі, щойно УЗД зробили. Нікуди не подінемося, мусимо брати. Хворий, звичайно, не подарунок. Алкаш зі стажем, без певного роду занять. Коли тверезий — вештається по вокзалу, тараньку до пива продає. Скандальний тип. Хто лікуватиме?

Запанувала тиша.

— Ну, добровольці...

При згадці про людину, що продає біля поїздів рибу, Олег підняв очі та зробив якийсь нерішучий жест. Зав це помітив.

— Гаразд, пишіть мені... — наче байдуже промовив Олег.

— Пишу. Якби щось — кличте зразу мене, робитимемо відповідний запис і виганятимемо на всі чотири. У лікарні потрібно лікуватися, а не бешкетувати. Валентине Івановичу, хворого після зняття витяжки «по Савчуку» дивився. Усе гаразд. Ви згідні? Якесь божевільне везіння... Прогриміли б ми... І останнє. Тарасе Васильовичу, тобі сьогодні перекривати прийом. Савчук зайнятий важливою справою — гастролює у складі районного хору.

Голоюх на це лише скривився.

— Нічого не поробиш, — долив масла у вогонь Малевич, — честь району потрібно захищати. Вважай, таким чином і ти береш у цьому участь.

Підморгнувши Голоюху, шеф попрямував до себе.

— Ну, що, Лідо, йдемо на обхід? — підвівся з місця Беженар.

— Так, Валентине Івановичу.

За кілька хвилин всі лікарі порозходилися, й Олег залишився на самоті. Глибоко зітхнувши, він витяг мобільний і набрав номер. Обличчя його у цей момент висловлювало повне нерозуміння: як він може займатися таким ідіотизмом?