Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Що розповідати? Я не доганяю, в натурі.

— Усе розповідай, — сказав Олег. — Вважай, тепер тут усі свої. Усім тут присутнім, враховуючи ще й анестезіолога, ти зобов'язаний тим, що поки що на двох ногах. І, до речі, життям твоїх друзів також. Розповідай про отой металобрухт, який чомусь знаходиться у кабінеті Іллі Петровича. І якщо твоя розповідь вийде недостатньо переконливою, він просто викине його на смітник.

Якимець обвів ще раз усіх збудженим поглядом і запитав:

— А ті, на джипі, більше не з'являлися?

— З'являлися, — сказав Олег. — І навіть із нашими ментами перестрілку влаштували. Вже забралися, так що не бійся. Кажи давай.

Якимець, котрий зараз не мав бажання щось розповідати, відвернувся до стіни й буркнув:

— Немає мені чого розказувати. Я таку операцію переніс, взагалі ледве дихаю. Мені спокій потрібен, а ви щось чіпляєтеся... Мені потрібно вколоти знеболююче і спати.

— Ти ось що, Володю, — сказав Олег, — не вчи тата... Не читай мені лекцій про свою операцію. Викладай усе, починаючи від Харкова.

— Звідки? — вигукнув Медвідь.

— Із Харкова, — повторив Олег. — І закінчуючи поясненнями, звідки взялися ці іржаві машинки в кабінеті завідуючого. Давай.

Двері до палати відчинилися, і зазирнула Оксана, яка змінила Машу на цей день:

— Ілля Петрович, вас терміново головний кличе. Дзвонить, що нарада завідуючих, а вас немає.

— На операції... — кинув через плече Ілля. — Скажи, що на операції. Скінчиться за годину.

— За годину аж ніяк не скінчиться, — пробурмотів собі під ніс Якимець, — поза усяким сумнівом...

— За три години, — повторив Ілля. — Скажи, що ду-уже велика операція. А потім ще одна.

Двері зачинилися.

— Ну, гаразд, — промовив Якимець, відчуваючи на собі загальну увагу та нетерпіння, — панове скліфосовські... В мене від самого початку чомусь було передчуття, що все це добром не скінчиться. Але щось уколіть таки, бо ниє, зараза...

— Іди, скажи Оксані, щоб набрала у шприц морфіну, — попросив Ілля Голоюха. — Ні, краще промедолу, він трохи легший. Бо цей неповторний пацієнт зараз нам і без наркоти такої лапші навішає...

Тарас хутко кинувся на сестринський пост, боячись щось пропустити.

Час перенісся на рік назад.

Швидкий поїзд гальмував на вокзалі у Гжешові. Володя Якимець, що повертався з ділової поїздки до Німеччини, стояв, спершись руками на опущене вікно. У купе стояла спека, тож морозяне повітря, що увірвалося до вагону, тонізувало, покращуючи настрій. Його машина з товаром на цей час, напевно, вже під'їжджала до кордону з Україною, а сам він, виходячи з пев-

них міркувань, повинен був повернутися поїздом, незалежно від неї. Так було потрібно. Справи складалися вдало, і Володя задоволено насвистував, спостерігаючи динаміку пейзажів за вікном, яку завжди переносив доволі болюче. Якщо в людини, що потрапляла сюди з нашої території вперше, картини польської дійсності викликали захоплення та заздрість, то в тих, хто побував у Німеччині, спостерігалося щось протилежне. Залишивши цивілізований світ, вони проходили тут, на польській території, свого роду адаптацію, переходячи через простір, так би мовити, початкової цивілізації, який являла собою ця країна, щоб потім уникнути цілком закономірної шокової реакції, потрапивши у своє, рідне, на диво, швидко забуте.

На вокзалах польських міст було набагато брудніше. Товклися юрби тих, хто приїхав і кого тут аж ніяк не потребували. Тут уже господарював наш рідний, як, до речі, і російський, рекет. Із одного боку, тут легше, аніж у Німеччині, було прокрутити щось незаконне, а з іншого — важче вберегтися від пов'язаних із цим неприємностей.

Обдертий чоловік, кульгаючи, доплівся до стовпа, на якому висів ліхтар, і почав копирсатися у смітнику. Не знайшовши нічого, він сперся до стовпа спиною і опустився по ньому на землю. Навіть у Польщі на такого мала би звернути увагу поліція. Якимець лише скривився, збираючись відвернутися.

Бомж зняв шапку і обтер нею обличчя. Володя упізнав його одразу. Це був «прапор» з ГСВГ, його тезко. Тоді, років чотири тому, вони поверталися разом з Німеччини — Володя, який уперше наважився на таку авантюру, як вивіз «беушних» холодильників для продажу в Україні, і він, цей «прапор», що втікав з останніми залишками радянських військ із об'єднаної Німеччини. Це була божевільна авантюра. «Прапор» Володя Якимчук, який набрав купу дорогого, звичайно, краденого військового реманенту, не вписувався у часові межі, не знаючи, як усе це вивезти, і Володя Якимець — підприємець-початківець, що купив старий роздовбаний бус на позичені гроші...