Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— А... що з ним?

— Там... М'яко кажучи, якийсь жах робиться.

— Н-не знаю... — Тарас розгублено згадував. — А взагалі-то серед ночі ми туди Віру посилали, за зондами гуманітарними... Може, шукала і порозкидала... Ти вже вибач, у нас тут таке робилося — не приведи Господи... Ти ж казав — брати, як треба... А що там?

— Він — зайнятий! — розлючено майже по складах промовив Медвідь.

— Ким зайнятий?

— Не ким, а чим!

— І чим?

— М... машинками. Нібито...

У Медвідя насилу повернувся язик, щоб вимовити це слово.

— Чим-чим?!

— Машинками, швейними. Поламаними. До стелі.

Промовивши це, Ілля навіть якось винувато глянув на колегу.

— Мо', в тебе «білка» починається? — спокійно запитав Тарас. — Ти на весіллі своєму скільки вдув?

— Зовсім не пив, — відповів Ілля. — Бачив — дорога яка?

— А треба було пити, — відрубав Голоюх. — Хто приймає регулярно, як зовсім не випити — «білочка» може початися. Пам'ятаєш, як у Ревуцького в шістнадцятій? Тільки у нього були миші, а в тебе ці... ги... машинки.

Незважаючи на втому, Тарас розплився у душевній посмішці.

— Ходімо, — сказав Ілля. — Зараз у тебе почнеться.

Слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко Василь Васильович, прийшовши від начальника з докладу, сів у своєму кабінеті і декілька хвилин напружено думав. Упродовж цього часу до нього завітало кілька людей, але складалося враження, що все, сказане ними, він пропустив повз вуха. Нарешті слідчий зняв трубку, набрав номер і промовив:

— Черговий? Глушко... Давай сюди ще раз цього Бліща з КПЗ. Чекаю.

В ординаторській з'явився Беженар. Він сопів, мовчки скидаючи дублянку, потім почав запихати її до шафи. Увійшов Олег.

— Ну як, Івановичу, виспалися?

— Та ну його... Як нога, Олеже, в цього крутого? Ти не дзвонив?

— Дзвонив, щойно прокинувся. Тепла.

— Ну, молодець. Мені сподобалося, чесно. Навіть незручно тепер, що відмовляв тебе.

— Усі молодці, — відповів Олег, запихаючи до шафи і свою шкірянку.

— Не маю нічого проти, — погодився Беженар, — хірургія — праця колективна. Але артерія у твоєму виконанні — це клас. Мені сподобалося. Ось, припустимо... Трепанація — це ж кожен змогти зобов'язаний, живіт — цього я взагалі не переношу. А артерія... — він показав великого пальця, демонструючи цим жестом власне захоплення.

До ординаторської завалилися Медвідь із Голоюхом.

— Що там, Тарасику? — не повертаючись, промовив Беженар. — Треба думати, шеф видавав тобі комплект медалей на всіх?

Та двоє, що прибули, тільки мовчки дивилися на них.

— Не знаю... — нарешті витиснув із себе Голоюх. — Вони також увесь час біля мене були... В ургентній операційній... А я у плановій... А вони в ургентній... А потім усі разом.

Тарас подивився на шефа розгублено і розвів руками.

— А... що сталося? — вигляд у Беженара став ще більш серйозний.

— В Іллі Петровича кабінет розкурочили...

— Що — вкрали щось? — здивовано запитав Олег.

— Швидше навпаки...

— Як це?

— Завалили металобрухтом до стелі, — розгублено пояснив Голоюх. — Щось таке, наче... машинки...

— Як?! — не зрозумів Беженар. — Які ма...

— Досить! — обрубав Ілля. — Вони нічого не знають. Ти ж бачиш — вони ні хріна не врубаються! Я дізнаюся. Я дізнаюся, чиї це жарти, і тоді...

— Кабінет хламом завалений, — пояснював Тарас, поки Медвідь плювався на всі боки. — Якісь поламані швейні машинки... Абзац, я очі вивалив, як побачив... Майже до стелі...

— Коли... — задумливо промовив Беженар, наче сам факт наявності машинок у кабінеті завідуючого його не дивував. — Ми ж увечері дзвонили звідти до обласної... Не було нічого!

— А Віра вже на світанку бігала туди по зонда, — нагадав Олег. — Нічого не казала... Де би вона промовчала!

— Я зараз поставлю на вуха всю нічну зміну! — несподівано заволав Ілля. — Я зараз... Яка зараза могла це зробити?

— Ну... — філософськи протяг Беженар. — Якщо піти логічним шляхом...

— То що?

Усі несподівано замовкли.

— Досі, наскільки я пам'ятаю, в усіх чудесах, що відбувалися у лікарні, завжди винен був... Савчук.

— Дійсно, — пробурмотів Тарас. — А пам'ятаєте, він перед «артерією» кудись пропав?

Усі оберталися більш ніж здивовано, спостерігаючи, як повний склад хірургічної служби суне коридором поліклініки слідом за Медвідем. На обличчях лікарів при цьому були такі вирази, що не кожен наважився сказати делегації «добрий день». Більшість просто розступалися, даючи дорогу. Добігши до кінця коридору, делегація у повному складі завалила до хірургічного кабінету.