Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Савчук нахилився над умивальником, намиливши лице і хлюпаючи водою. На тапчані валялися куртка, светр і шапка. Уздрівши несподіваних гостей, він припинив водні процедури і, стогнучи, розігнувся, тримаючись мокрою рукою за поперек. Обличчя його висловлювало неабияке страждання. Знявши з гачка рушник, Петро Петрович витерся і, не дивлячись, гепнувся сідницями на тапчан, просто на власну шапку.

— Ну, кажи, Петрушо-чудотворець, — майже ласкаво попросив Беженар, — що все це означає?

Рушник сповз із обличчя лікаря, і Савчук несподівано оптимістично, хоч і з деякою образою, заявив:

— Ще «дякую» мені скажете... Нічого...

— Ми колись зберемося всі, — набирав люті Ілля, — і скажемо тобі таке дякую, що...

— От, чорт... — несподівано вихопилося в Олега. — Здається, я починаю доганяти...

Усі миттєво повернулися до нього.

— Здається, починати потрібно не з Петра Петровича. А з мого хворого. Того, який Якимець...

Олег повернувся і, не звертаючи ні на кого уваги, вийшов із кабінету. Уся делегація автоматично рушила слідом за ним. Замикав процесію тепер уже Петро Петрович. Він біг слідом, марно намагаючись втрапити рукою у рукав свого халата.

Завгосп сидів на стільчику навпроти слідчого, склавши руки на колінах, із низько опущеною головою.

— Ну, гаразд... — задумливо промовив Глушко. — Старий знайомий, а допомагати слідству не хочеш. А я твоєю простромленою дупою займався. Шоферів цих із сусідньої— зауваж! — держави обробляв, компенсацію тобі вибивав, щоб усе по-людськи... А ти так...

— Василю Васильовичу! — благав Бліщ. — Ну, я ж вам усе, як на духу! Ну, чому ви не вірите? Я ж усю правдоньку! Я не побіжу нікуди, не треба наручників!

— Не хочеш по-людськи — не треба... — буркотів під ніс слідчий, прямуючи до дверей. — І не треба... Черговий!

Увійшов здоровезний сержант, від якого навіть не пахло виправкою.

— Давай його назад.

— Ходімо, Миколайовичу, — миролюбно попросив той, — руки хоч склади за спиною, сам розумієш...

Склавши руки, як його просили, та схлипуючи, Бліщ вийшов за двері у супроводі конвоїра, а Глушко, сів за стіл, зняв трубку, витяг із шухляди папірець, списаний номерами, і набрав один із них.

— Алло! Дівчата, це знову слідчий із Тачанівського райвідділу турбує. Ви мені обіцяли розшукати вашого начальника. Що, немає? Виконуючого обов'язки? Ну, давайте. А як його... Григорій Наумович... Добре.

Слідчий мовчав, потираючи лоба трубкою, і про щось міркував. Звідти відповіли, адже Василь Васильович знову ожив:

— Алло! Григорію Наумовичу? Дуже приємно. Тяжко до вас додзвонитися. Це слідчий Тачанівського райвідділу майор Глушко Василь Васильович. Так... Є одна проблема. Ні, не з ув'язнених. Вам знайомий такий — Бліщ Арсен Миколайович? Так. Ми його? Та ми його й не ловили. Він сам до нас стрибнув. Та були тут у нас деякі розбірки. Справа у тому, що при роботі із затриманим випливли деякі факти привласнення ним певних... Так, уявіть собі, сам зізнався. Його тут якісь круті хлопці так прижучили — сам прибіг. Так? Гм-м... Ну, поки що тримаю це, як закриту інформацію. Якщо ви зі свого боку вважаєте, що це необхідно... Звісно, я зі свого тільки за співпрацю! Аякже, звісно...

Якийсь час він слухав, а потім промовив:

— Так, підходить. Нехай буде. Все, щасливо. Ну, звісно, я тут не буду гаяти часу. Так, однозначно... До зустрічі.

До другої палати вони завалили знов у повному складі. Якимець здригнувся і, повернувши голову, злякано закліпав очима. Усі застигли мовчки.

— Олег, що це... Що це буде? — ніяково запитав він, здіймаючись на ліктях.

— Загальний обхід, — відповів Медвідь. — А я заввідділенням.

Наче у передчутті чогось недоброго, Якимець утиснувся у

койку. Ілля зігнувся і, відкинувши ковдру, помацав його ногу на всіх рівнях. Потім спробував пульс під коліном.

— І... Що тут було?

— Ревізія стегнової артерії, — відповів Олег. — Артеріотомія з видаленням тромбу. Наче нормально вдалося. Загальна крововтрата до півтора літра.

— Гм-м... А по ньому й не скажеш, — просичав Ілля. — Вигляд такий — хоч зараз до казино.

— Чому це — до казино? — не зрозумів Якимець — Я не ходжу до казино.

— То що — він розповість, що сталося з моїм кабінетом? Чому він до стелі завалений цим брухтом?

Задавши це питання, Медвідь невпевнено подивився на Олега.

— Із... яким кабінетом? — Якимець спробував знайти очима Савчука, що стояв біля самих дверей.

— Давай, розповідай, — підштовхнув знайомого Олег.