Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Олег також писав історію хвороби, слухаючи одним вухом те, що говорила Ольга. Коли йому присунули чашку кави, він припинив писанину і сказав:

— Слухай, я все тягну, тягну... В тебе немає бажання нікуди не смикатися у таку погоду?

— Взагалі-то є, — погодилася вона. — Але перед сестрою незручно. Обіцяла ж...

— Іншим разом поїдемо, — запропонував він. — У такі сніги краще вдома сидіти. До того ж...

— Що?

— Та розумієш... Медвідь зібрався на вихідні їхати в справах. У його дружини молодший брат жениться. Ну, вони ж не можуть не поїхати. А Голоюха одного кидати також незручно. Раптом щось серйозне...

— Дійсно, — погодилася Ольга, — і так зле, і так... Слухай, а я таки з'їжджу. Туди й назад. Ти мене зранку на поїзд посадиш, а ввечері зустрінеш. Давай?

— Може бути і так, — погодився він. — Однаково я з відділення до п'ятої навряд чи вирвуся. А о восьмій і ти приїдеш. Годинки зо три я матиму, щоб зготувати щось святкове.

У двері постукали, і на порозі з'явилася Ліда. Вона без перебільшення сяяла.

— Добрий день! Із зимою вас!

— О! — зрадів Олег. — А ти звідки?

— Канікули зробили, — пояснила вона. — Олег Вікторович, мене Беженар прислав. У вас там у шафі телефон розривається.

— От, бісова душа,— пробурмотів Олег,— дістав уже... Я гадав — більше не дзвонитиме. Слухай, Лідочко, не в службу, а в дружбу — залізь до кишені і натисни у нього ліву верхню крайню кнопку. І тримай довше — нехай заткнеться.

— Це серйозна послуга, — зауважила Ліда. — Вона так просто вам не обійдеться.

— А що з мене вимагається? — не зрозумів він.

— Ви за мене замовте слівце завідуючому — нехай на практику візьме, поки канікули. Неофіційно...

— Невже більше немає кому замовити? — здивувався Олег.

— На жаль, немає... — посміхаючись, зітхнула вона.

— Тоді жодних проблем.

— Дякую! — вона зникла за дверима.

— Чекай, — збагнула Ольга, — це та дівчинка, що була в нас влітку на практиці?

— Це, казали, в неї з Беженаром щось там крутилося?

— Напевно, ще крутиться, — припустив Олег. — Між іншим, я чув, вони навіть до її батьків їздили.

— Завал! І що?

— Казали — у когось, у матері чи в батька, мало інфаркт не стався.

— Дійсно... — задумливо промовила Ольга. — У дівчинки зсув по фазі...

— Ну, це така справа... — знизав плечима Олег. — Між іншим, а тобі скільки років?

— Між іншим, нетактовно, — відповіла вона.

— Між іншим, це я питаю, а не хтось.

Вона засміялася:

— Ну, припустимо, тридцять два.

— А їй, напевно, близько двадцяти чотирьох. Між вами якихось вісім років різниці, а ти так згорда...

— Порівнювати не зі мною потрібно, а з ним! — не погодилася вона. — Ти прикинь, яка в них різниця. Це ж убивство!

— Убивство — це коли нікого немає поруч, — сказав Олег. — І жодного просвітку. Ось так. А це ще нічого.

У двері знову постукали.

— Так! — гукнула Ольга.

На порозі знову була Ліда.

— Ось, — вона простягла телефон Олегові. — Я, очевидно, не ту кнопку натиснула, а він кричить, як ненормальний, лається і вас вимагає.

— Дякую, — сказав Олег. — Зараз я йому покажу, як суборди— наторів кривдити.

Ліда засміялася і вийшла.

— Слухаю!

— Ну що ж, Олежку, — не вітаючись, почав Якимець, — це останній дзвінок. Так, про всяк випадок. Місце твоє летить. Щойно телефонувала людина, яка мені його обіцяла, і каже, що більше чекати не може.

— Отже, доля, — філософськи відповів Олег.

Відчуття, що він спекався цієї вигідно оплачуваної роботи було, як не дивно, приємним. Навіть настільки, що разом вилетіли з голови інші сторони, яких торкнувся, виконуючи її. Не промайнуло й думки, що все це може не скінчитися з розривом їхньої неофіційної угоди.

— Потім сам будеш влаштовуватися, — вів своєї Володя.

— Як кажуть, усі витрати беру на себе.

— Ну, дивись, — сказав Якимець. — Бувай, навряд чи скоро побачимося.

— Їдеш кудись? — запитав Олег.

— До Австрії, місяців на три. За годину відлітаю.

— Не Тачанів, звичайно, але також непогано, — зауважив Олег. — Щасливо тобі.

Олег поклав телефон на стіл і сказав:

— Схоже, він нарешті дасть мені спокій. До Австрії їде.

— Круто, — сказала Ольга.

— До речі... А можливо... Тебе цікавить Харків? — несподівано запитав він.

— Мене? — здивувалася Ольга. — Харків? Чому Харків?

— Дійсно, — погодився він, — до чого тут Харків? Пуста квартира і дірявий «Жигуль» на стоянці...

Ілля сидів у кабінеті й писав. Увійшла Люба.

— Ілля Петрович, підпишіть відомості — ось, за спирт...