Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Оксано, — попросив Медвідь, — Маша наша, напевно, невідомо коли дістанеться. Доведеться тобі затриматися.

— Швидше за все, вона взагалі не дістанеться, — невдоволено зауважила Оксана. — До їхнього села вже кілька днів дороги немає. Там долину перемітає, снігу метрів зо два. Навіть сани не їздять.

— Ну, — розвів руками Ілля, — що поробиш... Потім компенсуємо тобі.

— І двох санітарок ще немає, — нагадала Люба.

— Ну, не відпускай одну з ночі, — сказав Медвідь, — нехай чекає.

Нерухоме тіло несли на ношах догори, насилу долаючи вузькі повороти сходів. Очі цього чоловіка були розплющеними, відсутній погляд спрямований у стелю. На обличчі його — не те, що блідому, а білому — відсутня була всяка міміка.

— Травма! — перелякано заявила молоденька лікарка «швидкої» Щуру, який вийшов назустріч з ординаторської. — Під поїзд потрапив. Там... жахи...

— Наталю, хірургів сюди, — промовив той, схиляючись над ношами.

Ноші поставили на підлогу. Відкинувши ковдру, він побачив криваве лахміття штанів на рівні колін травмованого, який, на перший погляд, не подавав жодних ознак життя — не дихав, не кліпав очима, не ворушив губами. І лише якесь шосте чи то сьоме відчуття підказувало лікарю, що нещасний ще живий. Щур узяв його за руку, потім поклав пальці на шию в проекції сонної артерії.

— Так, перекладайте на ліжко. Систему ставте, швидко! Що кололи?

Хворого вже занесли до палати і перекладали. У відділення зайшли Ілля з Олегом.

— Що за ґвалт?

— А он, гляньте, залізнична травма. Обидві ноги по коліна.

— Де ви його взяли?

— У Макіївці. Нас викликали, — лікарка глянула на годинник, — годину тому. Він доповз до крайньої хати, і там його знайшли.

— Звідки доповз?

— Не знаю. Кажуть, ішов по шпалах, а поїзд іззаду наїхав.

— П'яний, напевно... — припустив Ілля. — Це що ж, виходить... Ранковий дизель? Він приблизно о шостій ранку в районі Макіївки. А зараз десята. Чотири години!

— Усе, Сергію Андрійовичу, — повідомила Наталя, що поралася у палаті біля пораненого.

Вони зайшли туди. Чоловік років сорока п'яти лежав, втупившись у стелю, нерухомо на функціональному ліжку, вже роздягнутий і прикритий простирадлом.

— Тиску немає?

— Нуль.

Щур знову приклав пальці до його шиї:

-Ледве-ледве... Так, другу систему давай. Реополіглюкін. Ілля Петрович, роби венесекцію, бо цього замало.

Олег відкинув простирадло. Ноги були обрізані одразу вище колін. Із розчавлених тканин не було жодної кровотечі.

— Без джгута везли? — запитав він лікарку.

— Так... — розгублено відповіла вона. — Кровотечі не було зовсім. Я гадала — тільки додаткова травма буде...

— Усе вірно, — сказав Олег. — Дзвоніть, нехай приходить рентгенлаборант — знімки робити. Він, напевно, ще й падав, раз поїзд збив.

— Напевно, — погодився Ілля, пораючись із інструментами біля руки хворого. — Ти диви, я вже й вену розкрив, а крові немає... Що він, увесь стік?

— Ти давай вставляй катетер, — підігнав його Щур. — Пускай струйно... Ось так.

Анестезіолог знову почав міряти тиск.

— Ну що?

— Сорок на нуль.

— Уже добре. Аналіз би зробити. Цікаво, який у нього гемоглобін зараз?

— Що, брати? — лаборантка з ящиком була вже тут, а з коридору завозили до палати портативний рентген-апарат.

— Звичайно, брати, — розгинаючись, відповів Медвідь. — Замотуйте руку, тільки з катетером обережно.

— Наталю, в сечовий міхур також катетер постав, — Щур знову запрацював грушею апарата.

— Ну що?

— П'ятдесят на нуль.

— Доктор, я не можу кров взяти! — несподівано заявила лаборантка. — Не тече! Усі пальці йому поколола, а воно не тече.

— Звичайно! — збагнув Олег. — Відмороження. Диви, які пальці. А ще спазм капілярів. А ще шок...

— На мочці вуха спробуй, — порадив Щур, — ну, хоча б гемоглобін визначити.

— Не тече...

— Ну, коли, де хочеш, а аналіз зроби! О Господи... Та він холодний увесь. Наталю, термометр постав.

— Уже стоїть.

— І грілки давайте сюди. З усіх боків обкладайте.

Щур знову надув грушу.

— Так і є... П'ятдесят на нуль.

— Оце так подарунок... — пробурмотів Ілля. — Оперувати тут поки що немає кого. У такому стані не витягне.

— Години з чотири готувати доведеться, — погодився Щур.

— Двадцять шість і три, — сказала Наталя, витягши термометр.

— Скільки?!

— Двадцять шість, шановні, — вона простягла термометр.

— Хай йому грець... — здивувався Щур. — Ану давай внутрішній датчик.

— Навряд чи ми візьмемо його на ампутацію раніше вечора, — зауважив Ілля.