Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Якщо взагалі візьмемо, — додав Олег.

У хворого таки з'явилося якесь дихання, але воно було настільки поверхневим, що ледве вловлювалося оком. Простирадла на куксах ніг залишилися білими. В обидві вени капалося повним ходом. Щур нагнувся до термографа.

— Ну, що... У слуховому проході температура двадцять вісім.

— Це абзац... — пробурмотів Ілля. — А як хоч його прізвище?

— Біленький.

Марійка увійшла у відділення вся червона, збуджена, важко дихаючи. На ній були штани на кшталт спортивних, що знизу вкрилися кригою, і куртка з капюшоном, перев'язана червоним шарфом по-дитячому. Одяг був припорошений снігом. Вона прямувала коридором невдоволена і зла.

— О! — здивувався Медвідь, зіштовхнувшись з нею, — Молодець. Мені казали — ти взагалі сьогодні до Тачанова не дістанешся.

— Правильно казали, — пробурмотіла вона, зайшовши до сестринської і впавши на тапчан.

— Чим діставалася? — запитав Ілля, зайшовши слідом за нею. — Саньми, напевно?

— На лижах! — буркнула вона, не приховуючи свого поганого настрою.

— Ну, чого ти смикаєшся? — намагався заспокоїти її Медвідь. — Я ж не винен, що ти у такій глушині живеш! От виходь заміж, переїзди до Тачанова...

— У нас уся країна — глушина, — відрубала Марія. — І ваш Тачанів також. І заміж виходити тут немає за кого — самі дебіли. І взагалі, доктор, дайте віддихатися!

— Гаразд, забираюся, — Ілля підняв обидві руки догори. — Іду. Відпочивай. Чайку зроби гарячого...

Двері за ним зачинилися.

Беженар сидів сам в ординаторській і писав історії хвороби. Телевізор працював практично без звуку. У двері постукали.

— Так!

— Можна, Валентине Івановичу?

Він навіть дещо розгубився, не очікуючи побачити того, хто з'явився. Це була Ліда.

— Ну, й погода у вас тут... — сказала вона, наче і не було нічого, скидаючи з голови капюшон і падаючи на перший-ліпший стільчик.

-А... що, сьогодні в інституті не вчаться? — здивовано і водночас не приховуючи невдоволення, запитав він.

-Нє-а...— Ліда стягла рукавички і поклала на стіл. — Ви гляньте, як доречно цей ваш подарунок. Я дивувалася — рукавички, влітку... А вони он які...

— Чому це в інституті сьогодні не вчаться? — майже по складах запитав Беженар.

— А тому що в інституті почалися ка-ні-ку-ли, — з аналогічною інтонацією відповіла Ліда. — На місяць. Замість тих, що повинні бути у лютому. В корпусах не палять — у країні енергетична криза, може, ви чули... Ось нас і відправили. А викладачів у відпустку.

— Ну, а чому ти тут, а не вдома? — продовжував тиснути Беженар.

— Тому, що я, як і належить порядній студентці, хочу провести час із користю і покрутитися у лікарні. Неофіційним дозволом головного лікаря вже заручилася.

— На канікулах відпочивати потрібно, а не працювати, — відрубав Беженар.

— А я хочу, Валентине Івановичу, стати таким крутим травматологом, як ви. Ось! — продовжувала розважатися вона.

— Як хочеш... — пересмикнув плечима лікар. — Але я тут не керую. Питай дозволу в завідуючого.

— А вам і шкода розкрити свої «костоломські» секрети бідній студентці?

— Не шкода, — буркнув Беженар. — Але без офіційної команди не положено. Житимеш де?

— Невже ви не надасте притулку маленькій дівчинці? Самотній та замерзлій... Так? Ну, зрозуміло. Ви ж товстошкірий. Носоріг, як ви самі кажете. До речі, я в енциклопедії дивилася: вони бувають двох видів — чорні та білі. То цікаво, яким ви себе вва...

— Слухай, кінчай каламбурити, — попросив він. — Іди краще в кадри і гукни сюди Олега Вікторовича, бо його пищавка у шафі скоро лусне. А в мене вуха болять.

— Яка пищавка? — не зрозуміла вона.

— Мобільний телефон.

— А... ви що, чуєте? Я нічого не чую...

Вона підійшла до шафи, де вішали одяг хірурги, і відчинила дверцята. Апарат у кишені куртки дійсно галасував на повну.

— У носорогів слух відмінний, — відповів Беженар, — якщо ти дійсно в енциклопедії дивилася. Зір ні к чорту, а слух капітальний.

— Дійсно, — погодилася Ліда. — А чому в кадри? Він що — звільняється?

— Навряд чи він тепер звільниться, — зауважив Беженар. — Він там каву п'є. Регулярно. А бутерброди на ніч йому просто сюди доставляють. Між іншим, цілком пристойні.

— Оце так новина! — вигукнула Ліда. — Молодець Олег Вікторович. Бачите, як чинять розумні люди! А ви не хочете, щоб вас бутербродами забезпечували...

— Носороги — вони, до того ж, нерозумні, — пояснив він, — і дуже вперті.

— Ну, це ми спробуємо виправити, — пообіцяла дівчина, зникаючи за дверима. — До речі... Сумку я у вас залишила. Ви ж, коли мене так негарно виставили, про ключ нічого не говорили...