Костянтин Москалець - Келія чайної троянди. 1989-1999

Цілковита непростежуваність ідеї тієї країни, у якій мені випало народитися й жити, мовою якої я думаю і говорю, цілковита розірваність і заплутаність її історії, невизначеність основних, засадничих рис ідентичности українського народу, який у кожному столітті виступає з іншим обличчям. Плинність і аморфність, двозначність закладені вже в геополітичному розташуванні цієї країни, а на додаток — сім десятиліть комуністичного тоталітаризму. І зліпок із цієї дійсности — моя свідомість. Неможливо бути людиною взагалі , принаймні це неможливо спочатку; до буття людиною взагалі можна прагнути або не прагнути, проте первісною є свідомість, складена на основі українських слів і краєвидів, на основі довколишніх впливів — суспільства, сім'ї, школи тощо. Нічого дивного немає у тому, що я переживаю тепер такий тяжкий і безпросвітний період — метафоризуючи, можна сказати, що я опинився в безповітряному просторі, у відсутності середовища життя; я висунув голову назовні, туди, де мали би бути озон і кришталево чисте повітря гірських вершин, — а мене зустріла відсутність будь-якого повітря взагалі, і я задихаюся тепер, і хапаю ротом цю відсутність, як риба на Сеймовому піску. Бо, хоч би як крути, а Касталія була витвором німецького духу, так само, як вірші Рільке, Гельдерліна, твори Ґадамера, Ніцше, Гайдеґґера і так далі. Я виріс на перекладах — російських, українських, польських, — але нічого свого, автентичного, створеного моїм народом, такого, що належало би до сфери моїх уже сформованих уподобань і стилю буття, способу буття, я, по суті, не знайшов. Антонич, Свідзинський, неокласики, Чубай, Рябчук. Цього мало. Немає філософів і письменників того рівня, який би належав до життєвого мого світу. Я з юности зачитувався Флобером, Достоєвським, Лаґерквістом тощо, але всі вони були носіями чужих культур. Був потрібний мені рівень, але не було — і немає! — ідентичного такому рівневі якраз українського менталітету, української мови — не перекладів, а творів, які б народилися в моєму народі; їх могли би написати Хвильовий, Підмогильний, Зеров і так далі, але їх розстріляли або вони застрілилися самі. Бракує їх. Бракує саме того, що вони — і їхні найближчі наступники — повинні були би написати; а того, вже написаного, — замало. Ми виросли на чужих недоїдках. Ми сформувалися на них. Ми неймовірно убогі злидарі. Мені не звикати до бідности, я все життя з неї не вилажу, так само, як і мої діди та батьки. Але була ілюзія, що, прочитавши переклади (або й оригінали) Рільке, Еліота, Рембо, я на рівних правах сиджу за королівським столом Європи. Ох, ця Європа, це марево, ця болюча і пристрасна моя ілюзія, Європа Бройґеля і Вермера, Баха, Нідерландів, снігів, снігів, снігів, і засніжених гостроверхих дахів під черепицею, і католицизму, і хризантем та троянд, — втім, чи тільки моя… І убога правда, обдерта баба-жебрачка з торбами, від якої смердить, яка божевільна, — чому так часто ототожнювалася мені Україна з цими божевільними бабами — колись, на вокзалі у Києві, і недавно — на автостанції у Батурині? Київ, Батурин. Неможливо бути європейцем узагалі , так, як не можна бути людиною взагалі або чоловіком узагалі. «Взагалі» не можна бути взагалі, якщо бути взагалі можна. Одначе це «є» — не взагалі, а дуже конкретне, як речовий доказ. Це «є» усвідомлюється мною часом як гостре страждання, часом — як спокій, інколи — як насолода, деколи — як радість, але найчастіше — як пекло, з якого немає виходу, бо виходу з пекла немає взагалі, туди є тільки вхід. І, навіть досконало вивчивши німецьку, голяндську, французьку мови, ти ніколи не станеш німцем, голяндцем, французом, ти вічно залишишся бідним українцем, громадянином країни, яка значно частіше зникає, ніж виникає. Писанки, рушники, пісні, Гоголь і Березовський, шаровари, сало, самогон, УПА, ОУН, зневага сусідів, об'єкт «покиванія глави»… Це, з одного боку, звичайно. Можна розглянути і з другого, і ще з третього, — у колі існує триста шістдесят можливих точок зору, проте це коло замкнене, якщо мені не зраджує пам'ять. Це ж треба було народитися саме серед отакого народу, та ще й в отакім часі, прожити тридцять років, не замислюючись майже над такими речами або задовольняючись загальноприйнятими серед свідомости «взагалі» стереотипами, щоб тепер, о четвертій годині жовтневого ранку, слухати дощ за вікном і міркувати — нарешті! — над можливим розв'язанням цього питання, яке навіть важко сформулювати. Обрання? Доля? Бог, який обрав мене на українця? Чи безтурботний, точніше, все ж таки, — індиферентний, хід еволюції? Звичайно, якщо існує Бог, тоді існує і доля, й обрання, і покликання. Але буває й таке, що Бог існує, а віри в Нього немає. А існування, — втім, і неіснування, — еволюції втішає ще менше.