Юрко Іздрик - Флешка-2GB

По-друге, подібна методологічна недисциплінованість призводить і до хронологічної невизначеності. Описувані явища й події нібито відбуваються в чітко окреслений часовий проміжок, при чому постійно наголошується на незначній його тривалості. Однак мало того, що конкретного часу ніде не вказано, уважний читач помітить: деякі речі стосуються не лише різних за характером етапів історичного процесу, а й доволі значних історичних періодів! Автор узагалі досить своєрідно трактує проблему часу. Він, очевидно відчувши граматичну та знакову вичерпаність різномастних есхатоцентричних побудов типу: «кінець літератури», «кінець історії», «кінець тисячоліття», «кінець рефлексії» тощо, моделює ситуацію «позачасся», не проголошуючи пограничної, відправної точки «кінця часів». Позачасся для нього позбавлене будь-яких ознак, характеристик, домінант, онтологічної доцільності. Ніяк, знову ж таки, не розвиваючи і не підтверджуючи цієї тези, автор із маніакальною наполегливістю зі статті в статтю, з есею в есей повторює парафраз Еклезіаста (Екп. 3.2–8): «Не час родитись і не час помирати, не час садити і не час виривати посаджене, не час вбивати і не час лікувати, не час руйнувати і не час будувати, не час плакати й не час реготати, не час ридати і не час танцювати, не час розкидати каміння і не час каміння громадити, не час обіймати і не час ухилятися від обіймів, не час шукати і не час губити, не час збирати і не час розкидати, не час дерти і не час зашивати, не час мовчати і не час говорити, не час кохати і не час ненавидіти, не час війні і не час миру!» — що навіть за всієї художньої переконливості прийому викликає відчуття лукавства, прихованої омани, каверзи, вносить присмак порожнього формального виверту.

По-третє, що саме по собі є консеквентним, впадає в око невизначеність місця. Автор виокремлює два топоніми: «Станіслав» та «Європа», і нібито намагається представити їх як певну парадигму — чи то констатувати їх сутнісну синонімічність, чи то омовити як омонімічний дубль. Однак сповідувана автором теорія зростання семантичної ентропії визнає за цілковиту безсенсовність свідоме вживання знаків і понять, які при незмінному імені набувають незліченної кількості значень. Очевидно, це передовсім стосується поняття «Європа». Нам здається, що з таким же успіхом, не змінюючи ні форми, ні змісту статті, можна було би вдатися до імен-понять: «Схід», «Америка», «світ», «цивілізація» тощо. Варто зауважити, правда, що автор за допомогою вправних, а подекуди й хвацьких ритмічно-фонетичних побудов витворює певні синтагми, які в даному контексті дають змогу імітувати присутність уявлень про значення . Однак оскільки поняття ентропії автор поширює не лише на царину семіології, а й вживає стосовно культури взагалі, надуманість подібних побудов очевидна.

Тут, напевно, варто трошки детальніше зупинитися на авторській інтерпретації культури: і щоб дослідити витоки нігілістичного антикультурного пафосу, і щоб краще зрозуміти природу неперсоніфікованих патетичних славословлень. Неодноразово в тексті статті, за допомогою все тих же хрестоматійних конотативних засобів, культуру подано як сукупність всього лихого, негативного, гріховного, як тотальне всеохопне зло. В той же час вона постає і як тотальність узагалі: нічого поза нею не існує і нічого не існує, окрім неї. Автор стверджує, що культура мала сенс і виправдання, допоки була явищем спрямованим, векторним, допоки в ній існувала ціннісна ієрархія, ступеневість, розмежування на складне і просте, примітивне й досконале, корисне і шкідливе, приземлене й піднесене, прекрасне і потворне, тілесне і духовне, пристойне та соромітне і т.ін. Тобто, якщо використовувати любу авторові термодинамічну модель, тоді, коли ентропія системи була мінімальною, а загальну хаотичну метушню елементарних частинок можна було підсумувати у сукупний однобічно спрямований рух. Сьогодні ж такий спільний вектор вивести не вдається, і автор вважає це ознакою панування хаосу, звичайно ж, надаючи цьому суто фізичному поняттю емоційного забарвлення: хаос як втілення зла, як ознака «позачасся», як ескалація есхатономії. Він пише: «Відтоді, як запанувала естетична рівноправність і етичний релятивізм, złota wolność, демократія, свобода, відколи всі типи культур, незалежно від їхньої природи, стали рівноцінними експонатами всесвітнього етнографічного музею, нікого вже не дивує сусідство і навіть синтеза Мадонни Конестабіле і Мадонни Чікконе, електробарабанів і шаманських бубнів, григоріанського хоралу і хіт-параду, халдейських письмен і вуличного графіті, Фреді Крюґера і химер Notre Dame […]» Цього разу автор позбавляє нас свого улюбленого графографічного прийому — безсистемного нагромадження категорійних підмножин, однак не важко уявити собі таку, наприклад, побудову, базовану на вибраній лексемі: культура —