Юрко Іздрик - Флешка-2GB

хвалько Хвеліні мастроян,

Целяни, Шульци, Циммермани, весь список Шиндлера,

Арнольд Павлович Черчіль,

штокгаузнутий Шенберг,

Ще хтось один на букву Щ,

для різноманітності гіповий Юрайя Гіп, скажімо,

і насамкінець юнга Фром-Фройд Ясперс — увесь кагал.

Якось не бралося до уваги, попросту було непопулярно зважати на те, що теперішній досвід Європи — це передовсім досвід двох світових воєн. Та й сьогодні про це не дуже зручно говорити. А тому напевно не варт розводитися про кілька «generation perdue», звироднілу аристократію та різних артистичних виродків — леґалізація мерзоти завжди відбувалася не без допомоги моралізаторів, власне кажучи, вони й були найбільшими мерзотниками. Немає також сенсу занурюватися вглиб історії, щоб викрити химер позитивізму та раціоналізму, чи ще далі — аби проаналізувати, скільки різної гидоти, збочень та паскудств породив канонізований мистецтвом культ ранньохристиянських святих. І вже зовсім безглуздо нагадувати, що вся класична європейська культура базується на поганській греко-римській міфології. Про все це можна було би говорити серйозно, якби взагалі можна було говорити серйозно, якби мова не була настільки семантично перевантаженою, переобтяженою і переповненою, що ця переповненість переростає в убогість, невизначеність, порожнечу. Тож навряд чи вдалося би, скажімо, відділити наслідки від причин. Тут доречно буде навести апорію Мирослава Яремака, котру він висловив у відповідь на моє не надто свіже спостереження про те, що Перша світова війна спричинила появу модернізму. Він вигукнув: «Та ні! Це дадаїсти винні у мордерстві ерцгерцога Фердинанда!» Звичайно. Правильно. Хронологічна невідповідність не означає невідповідності логічної. Хто зна, чи не орієнтальні подорожі «Yellow Submarine» надихнули Оленку Блаватську на пошуки Шамбали. А романтичний образ Фреда Меркюрі запалив Жида на захист прав радянських педерастів. А постструктуралізм породив Кафку. А поява СНІДу прискорила винахід маргарини і презервативів. А Тарський спровокував Вітґенштайна. А пінкфлойдівські феєрії призвели до виникнення класичного морфінізму. А зруйнування Берлінського муру додало шансів юному Адольфу. А Толкієн змоделював облаштування Австро-Угорської імперії. А екуменізм Войтили сприяв появі Лютера. А Гессівська Касталія стала прообразом розенкройцерства. І так далі, і таке інше.

Та повернімося до нашого Станіслава. В чому ж усе-таки полягала задекларована мною несправжність? Не лише в домінації ігрового моменту. Не лише в захланному імітуванні. А насамперед у готовності відмовитися від власного досвіду, відкинути всі раніше набуті критерії, принципи й поняття з однією тільки метою: перейняти досвід чужий, ненабутий. Я не згадуватиму тут про внутрішнє тяжіння до Європи, про генетичну з нею ідентифікацію — це суперечливо, неактуально і не випрадовує нічиєї безпринципності. Йдеться передовсім про те, що глибоко закорінені в нашій заміфологізованій екзальтованій свідомості образи формальної, естетичної природи переростали в архетипи мотивацій, виявлялися здатними реформувати способи буття, реконструювати сутнісну природу особистості. Досліди із запозичення «передового» досвіду робилися все ризикованішими, деколи переростали в експерименти. Для декого це закінчилося не надто радісно, для декого це ще триває, але найважливіше, що в результаті таких експериментів з'явилося багато найрізноманітніших речей і явищ: нових просторів, книг, полотен, музики, видовищ, пластики, кохань, журналів, жестів, слів, маршрутів, значень, арго, знайомств, фактур, контактів, акцій, структур, прозрінь, взаємопроникнень тощо. Коротше кажучи, можна говорити про виникнення цілої субкультури, якщо, правда, не конкретизувати момент появи і не фіксувати тривалість існування. Гадаю, на сьогодні її вже не існує, хоча в свій час вона змусила говорити про народження так званого «франківського феномену» (Івано-Франківськ — радянська назва Станіслава).

Ця субкультура за своєю внутрішньою суттю була…

…романною. Вона, може, й сама була романом (на вибір: пра-, нео-, мета-, пост- чи пара-) — епічним, інтриґуючим, фатальним, фальшивим і правдивим водночас. Всі ознаки романності були присутні їй: лінґаграфія і феноніміка, морфономія і хроносорбція. Субкультура ця, властиво, перетворила топографічну дійсність Станіслава у дійсність вербальну, текстову, прозову. Тобто, якщо повернутися до початку нашої розмови, є всі підстави стверджувати, що шляхом імітації, гри, фальшерства нашому неозначеному невловимому «МИ» вдалося сформувати, розмітити і відмежувати власну автентично-автохтонну територію в глобальному, ще ненаписаному міфі тут-буття.