Юрко Іздрик - Флешка-2GB

…релятивістською. Вона, може, й сама була чистою відносністю (на вибір: пра-, нео-, мета-, пост- чи пара-), котра, не володіючи жодною системою відліку у своєму абсолютистському прискоренні, не лише забезпечила невідчутне, але помітне сторонньому спостерігачу сповільнення фізичного і біологічного часу, а й дозволила нашому неозначеному невловимому «МИ» повернутися до майбутнього шляхом гонитви за минулим. Більше того, згідно з класичним релятивістським парадоксом, нове минуле і старе майбутнє злилися для «МИ» в єдиний плинний часопростір — колапсуючу безповерхневу багатомірність.

…невротичною. Вона, може, й сама була чистим неврозом (на вибір: пра-, нео-, мета-, пост- чи пара-), який намагався позбутися самого себе шляхом сублімативної автоексґібіції. Весь комплекс нереалізованих у латентний період соматичних і психічних потягів для нашого неозначеного і невловимого «МИ» трансформувався, згідно з правилом реактивних утворень, у своєрідний сомнабулічний ландшафт, на тлі якого зародилися нові, вивільнені форми буття — буття закинутого і замкнутого, інцестуального і нарцисичного, сповненого неопредмечених ґенез. Виняткова нестабільність і швидкоплинність подібних форм була і є гарантом їх невловимості, віртуальності, актуальної відсутності.

І на цьому історію НЕСПРАВЖНОСТІ можна вважати завершеною.

Кожен роман має початок і кінець, кожна відносність доволі відносна, на кожен невроз достатньо психоаналізів.

Описана тут субкультура як цілісне, органічне явище, як внутрішньо виправдане новоутворення сьогодні вже не існує, хоча більшість її проявів, пустивши паростки і зазнавши певних метаморфоз, живуть і понині. Це й окремі люди, і певні організаційні структури, мікросоціуми, точки перехрещень, ритуали, діалекти тощо. Хто змінив поле діяльності, хто зумів сформувати власне вчення та плекає апостолів, хто дістав визнання у тій же Європі, хто пішов у підпілля, хто втрапив під крило різноманітних фондів, хто віднайшов свою нішу і проникає вглиб, а хто намагається охопити все ширші площинні терени буття. Власне кажучи, все стало таким, як усюди. Односпрямованість роззосередилася в броунівський рух, система потроху йде до термодинамічної рівноваги, спокою-у-хаосі. Франківський феномен втратив свою феноменальність. Звичайно, я не наважуся стверджувати, що, скажімо, зникли карнавальні, балаганні методи і форми, але карнавал став фаховим, перетворився на професію, до нього ставляться не по-карнавальному серйозно — це бізнес, це імідж, це спосіб виживання. Продовжуються і гардеробні утіхи — нап'ялювання різномастних масок і одеж, однак усе це більше скидається на віртуозне мюзик-хольне травесті, один зі способів пожвавлення відчуттів. Усе це СПРАВЖНЄ. Тут не до забав, тут навіть забави — справжні-справжнісінькі, освячені святістю гріха.

7. Заперечення сказаного

Сам час, здається, зупинитись і спробувати проаналізувати, що нам тут автор набалакав.

Не можуть не впадати в око деякі прикрі невідповідності:

По-перше, всіляко уникаючи означення одного з ключових для цієї статті поняття «МИ», більше того, декларуючи його неозначеність і навіть вдаючися при цьому до різних штукарств, автор все ж конкретизує певне коло людей, нав'язує власні, доволі-таки суб'єктивні характеристики і робить спроби сформувати певне понятійне поле. Щоправда, спроби ці видаються нам досить незграбними: за всієї лексичної та семантичної неперебірливості (що призвело до страшенної засміченості, смислової непролазності, стильової неоднорідності тексту), авторові так і не вдалося тактовно обґрунтувати правомірність двох інших ключових понять: «СПРАВЖНЬОГО» і «НЕСПРАВЖНЬОГО». Бо, попри загальнодоступність ходульних авторських прийомів, зокрема довільно-ігрового комплектування антонімічних пар типу: несправжнє «СПРАВЖНЄ» та справжнє «НЕСПРАВЖНЄ», початкові тези так і залишаються недоведеними. Автор забуває, що антиномія передбачає однаково переконливе, тропічно послідовне доведення обох взаємовиключних тверджень, та, замість логіки, він воліє користуватись упередженими емоціями, вдається до конотативного письма. За власним бажанням він надає підхожого емоційного забарвлення речам, які потребують чи то ствердження, чи то заперечення. Відповідно, те, що вимагає бути доведеним, набуває певних виправдальних, позитивних, ба навіть поетичних рис, а те, що в даний момент повинно б аргументовано заперечуватись, перекреслюється всепереможним пафосом неґації.