Юрко Іздрик - Флешка-2GB

андеґраунд по-калуськи

Слово «андеґраунд» у Калуші зберегло свій первісний, етимологічний сенс. Це не мистецьке підпілля і не бункерна партизанка, це найсправжнісінькі підземелля, катакомби і печери, що залишилися у вичерпаних і покинутих соляних шахтах. Неграмотні австріяки заливали шахти відпрацьованою пульпою, радянські ж інженери вирішили здешевити процес, тому відходи виробництва скидали відразу за житловими масивами, а шахти просто покидали. З роками залишки солі вимивалися дощами й ґрунтовими водами, тож невдовзі приміський ландшафт прикрасила солянка (місцева пустеля, де й сьогодні часом проросте хіба занесена бозна-звідки верблюжа колючка) та кар'єр — похмурі пагорби, схожі здаля на засніжені Кордільєри. Тож юним космонавтам уже не треба було їздити ген за місто й нелегально проникати на фабричні території: марсіанські дива підступали до їхніх осель. Шахти ж подарували інший атракціон: 1986-го, здається, року, опівночі, розташоване далеко від сейсмічних зон місто струсонув 4-бальний землетрус — то обвалилася одна із шахт. Під землю завалилися пара будинків, кілька кілометрів шосе і жива корова. Людських жертв не було. Корову врятували. Постраждали, щоправда, порожні корпуси старих австрійських фабрик. Відтоді рік за роком вони потиху щезають із калуського ландшафту: частина потроху сходить під землю, частина розбирається на цеглу (якість цісарсько-королівської цегли непідвладна часові), частина — зноситься під нову забудову. Боюся, музею промислової архітектури тут не дочекатися. Зате позбавлені пошани до старовини мешканці з подиву гідною турботою поставилися до наслідків обвалу. Зруйновану дорогу впродовж двадцяти років так і не заасфальтовано, а автомобілістів, змушених долати екстремальну, засипану камінням ділянку, попереджає не поновлюваний із 86-го року вказівник: «Обережно! Завалля!», а за кілька метрів — підфарбований, а тому вкрай цинічний транспарант: «Щасливої дороги!».

типові проекти: вчора і нині

На тлі андеґраундової екзотики Калуш наземний менш цікавий. Принаймні був у часи моєї юності. Історична частина (центр), забудована здебільшого типовими для галицької провінції блідими копіями європейського модерну, потиху занепадала, обростаючи еклектичними прибудовами й присадибними ділянками; здобутки ж радянських архітекторів пропонували для районних центрів клоновані т.зв. типові проекти: районний універмаг, районний будинок культури, районні — кінотеатр, ресторан, ощадні каси, гастрономи, кулінарії, аптеки тощо. (Можливо, це робилося для того, щоб громадяни СРСР не надто звикали до осілого способу життя й були готові кожної миті податися на чергову «будову століття», освоювати нову «цілину», а то й просто усім кагалом бути вивезеними на неозорі сибірські простори як представники «народу-зрадника», скажімо. А там, на нових батьківщинах, їх очікували звичні й через це майже рідні: районний універмаг, районний будинок культури, районний кінотеатр і далі за списком.) Будівлі ж сакрального характеру, що в докомунні часи були для кожного містечка ще й своєрідною візитівкою, радянська ідеологія казала піддавати найпринизливішим метаморфозам. Так, у Калуші костел перетворили на спортзал, синагогу — на лазню, а греко-католицьку церкву віддали кагебешним «батюшкам», що в певному сенсі було ще гіршим від лазні-спортзалу: адже там дбалося бодай про тіло, а в «совєтсько-православних храмах» занепащався дух. Згадується Андруховичеве: «…У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха».

Щодо монументів та меморіалів, то свого часу на лобному місці постовбичили і найсвятіший цісар, і Пілсудський, і Ленін, і Сталін із Гітлером (ці двоє дуже недовго), і, звісно ж, Шевченко. До речі, пам'ятник Шевченку, який стояв і при комуні, новітні державники замінили масивнішим, поважнішим. У нового Тараса Григоровича і чоло насупленіше, і брови густіші, і вуса кущуватіші. Та чомусь цей новий Кобзар скидається на Фрідріха Ніцше. Особливо зі спини. Небагатьом, мабуть, відомо, що з Калуша походить і Богдан Рубчак, знаний письменник, учасник славнозвісної Нью-Йоркської групи. І мало хто знає, що в Калуші — о, диво! — є меморіальна дошка, на якій вписано це ім'я. На жаль, належить воно не поету, а якомусь однофамільцеві, що, як свідчить напис, першим в'їхав у місто на танку в 1945-му.

Абсолютну ж більшість об'єктів радянської архітектури становили абсолютно однакові житлові будинки, що формувалися в масиви, охрещені в роки зрілого соціалізму « спальними районами ». Гадаю, на постсовєтському просторі кількість і загальний масштаб цих спальних районів мають уповні планетарний характер. Особливу групу цих споруд становлять т.зв. « хрущовки » — наслідки будівельної політики Хрущова початку 1960-х. Зведені нашвидкуруч цегляні коробки з розрахунковим терміном експлуатації 25 років (за чверть століття очікувалася всесвітня перемога комунізму), ці зразки, сказати б, конструктивістського мінімалізму вірою й правдою служать і донині. Захищають, щоправда, лише від дощу та вітру. Ремонту не підлягають. Вмирають разом із останнім мешканцем. Я й сам народився, виріс і донині мешкаю в такій хрущовці. І люблю її, як кожна людина любить свій дім.