Юрко Іздрик - Флешка-2GB

Сьогодні, коли обуржуазнення українського простору набуває певної структурованості, архітектурні метаморфози провінції залишаються стихійними, непрогнозованими й різностильовими настільки, що доречно, мабуть, говорити не про еклектику, а про український народний дадаїзм. Єдиною спільною для різних регіонів тенденцією можна вважати типове використання згаданих раніше типових радянських проектів. Типовий районний ресторан стає типовим гіпермаркетом, типовий районний будинок культури — типовою дискотекою, типовий кінотеатр — типовим мультикіно, можливі варіанти. Безваріантною залишається формула: дешевше, швидше, функціональніше, уніфікованіше. Однак, завдяки безмежній фантазії мас, безликі й сірі раніше спальні райони стають дедалі барвистішими, калейдоскопічнішими, скидаючись не так на Лас-Вегас, як на збільшений конструктор Леґо. Як відомо, з невеликого набору стандартних елементів цієї забавки дитяча уява здатна витворити справжню казку.

по коліна в Європі

Незадовго до введення загальноєвропейської валюти слово «євро» увійшло в наш побут як звичайний префікс. Пригадую, першим неологізмом був « євро ремонт». Пізніше з'явилися « євро таксі», « євро тури», « євро казино». Згодом цей префікс набув популярності, і його почали припасовувати до найрізноманітніших речей, зазвичай для того, аби продати яку-небудь турецьку підробку за ціною східно-німецької імітації «штатівської фірми» (з наголосами на другому складі). Процес набирав обертів, і якось на крамниці господарських товарів я побачив рекламу «Євробляха». «Бляха-муха! — подумалося мені. — Яким прозорливим є народ у стихійному словотворенні. Чи ж можна вигадати кращу метафору нашого місця в дружній родині європейських націй!» Тим часом євробляха виявилася звичайною імітацією черепиці і призвела на початках перебудови до масового захоплення псевдокарпатським стилем (до речі, слово «перебудова» на наших теренах від означення політики Горбачова дуже швидко повернулося до первісного значення). Але що більше співгромадян виїжджало на заробітки до справжньої, невербальної Європи, то частіше почали траплятися зразки псевдобаварського, псевдороманського, псевдомавританського та інших стилів — залежно від того, де саме відбувалося важке естетичне виховання конкретного заробітчанина. І потроху невимовлюваний префікс «псевдо» почав пасувати до всього, що в рекламі, кошторисах та бізнес-планах уже традиційно називалося європейським. Однак у неприйнятних із естетського погляду формах калуських новобудов мені ввижаються не лише спроби реалізації убогих провінційних фантазмів, сформованих найтривіальнішими уявленнями про «красіве» — кічем, блатною романтикою, розбазареним фольклором і фальшивою позолотою. У незґрабних імітаціях фірми (з наголосом на останньому складі) найважливіше — саме відхилення, помилки, відсутність формату й естетичного снобізму. Фасадна строкатість місцевих бізнесменів — це, по суті, задоволення дитячого комплексу: «А подивись, яку я маю забавку!» І від столичного самохизування кримінальних мільярдерів ці традиційно українські межисусідські вихваляння різняться так само, як різноголосий гамір ярмарку від вереску на фондовій біржі. До того ж фасади української провінції помальовано за гроші, зароблені важкою працею нелегалів за парадними фасадами європейської демократії. І грошей цих зазвичай вистачає лише на те, щоб помалювати перший поверх. Тому, аби відчути себе європейцем у Калуші, треба йти, не піднімаючи погляду. Бо вище першого поверху — все ті ж облуплені стіни «хрущовок». Ну, хіба зблисне де-небудь рама металопластикового євро вікна (не плутати з метафоричним «вікном у Європу»).

Втім, я починаю збиватися на журналістський пафос. Краще розповім про одну місцеву традицію, котра від дитинства не дає мені спокою, а до того ж має опосередкований стосунок до архітектури. Віддавна в українських селах перед святами білили вапном дерева. Це був типовий приклад поліфункціональності патріархальних практик: вапно оберігало дерево від шкідників, а побілені стовбури надавали саду святкового, прибраного вигляду. В процесі урбанізації сільського, переважно українського, етносу виникла за часів СРСР дивна міська традиція: малювати до свят не лише дерева, але й стовпи та бордюри. Без огляду на історичну смерть комунізму цю традицію свято бережуть. І незважаючи на те, що бордюри давно пощерблені, а шкідники так і не призвичаїлися повзати стовпами, напередодні свят декалітри вапна витрачаються на цю безглузду, але вже ритуальну процедуру.