Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Жінка навдивовижу шпарко видобула з шафки все необхідне — одноразовий шприц, слоїчок йоду, мазь, вату і бинт.

— Сідайте ось тут. Це швидко. Мені так незручно, вибачте, будь ласка.

Я промовчав, з острахом спостерігаючи, як вона розпаковує шприц, накладає голку і встромляє її в мою плоть. Болю не відчував. Жінка витягла десь з половину шприца брудно-брунатної рідини, й пухир, зів'явши, майже зовсім зник, залишивши по собі зморщений шар неживої вже епідерми. Я чекав на подальшу обробку ранки, та жінка знову якось дивно заточилась і, падаючи, ніби випадково встромила шприц мені в плече. Навалившись на мене цілою своєю вагою вона впорскнула всенький вміст штрикавки мені глибоко під шкіру. Я зірвався на ноги, одночасно підтримуючи мою горе-цілительку, аби не звалилася на підлогу. Вона белькотіла чергові перепрошення, старий награно лаяв її за незграбність, навіть малий витріщив з кутка свої банькуваті очиці. Раптом я зрозумів, відчув безпомилково, що все це — лише блискуче розіграний спектакль, перфектно продумана операція, і що я, здається, цього разу влип, і то влип серйозно. Шприц стирчав з мого плеча, мов отруєна данська рапіра, і, вирвавши його та жбурнувши геть, я вибіг з кімнати, не забравши ні торби, ні відеокамери HYUNDAI PAL-SEKAM/NTSC.

В передпокої мені довго довелося возитися з цілою купою засувів, ланцюжків, защіпок, — навіть ці речі тут були нестандартні, виготовлені на спеціальне замовлення. Коли врешті двері розчахнулися (якийсь незауважений вчасно гачок відлетів, вирваний «з м'ясом»), я востаннє обернувся й побачив, що ціла дружна сімейка проводжає мене сповненими ніжності поглядами, немов близького родича. Мабуть, після всього, що сталось, я й справді незабаром стану їхнім кревним.

Я гнав містом, не розбираючи дороги, туди, звідки долинав рятівний голос моря. Рухатися мені робилося все важче — як ото буває у в'язкій і липучій матерії сну. Тільки тепер в'язкість поглинала мене ізсередини. Я робився все аморфнішим, усе безсилішим і податливішим. Навіть розріджене нічне повітря вже становило для мене серйозний опір — я боявся, як би не розтектися під дією атмосферного тиску в безглузду пляму на асфальті. Останні сотні метрів я долав, — завдяки камінним сходам, що спускалися до води, — сповзаючи із одного східця на інший, перетягуючи неслухняне тіло, ніби напханого ватою Кінґ-Конґа [86]. Хоча, як вже хтось казав, — не в пропорціях була справа . Отож я сповзав, підтягуючи кінцівку за кінцівкою, намагаючись перемістити центр ваги в такий спосіб, щоб земне тяжіння саме змусило моє безсиле тіло котитися вниз. Робити це ставало дедалі важче, бо прогресуюча аморфність змушувала мене набирати тієї форми, яку диктував довколишній рельєф. Незабаром я майже повністю перетворився в драглисте покриття камінних сходів, і хоча, на щастя, спуск майже закінчився, потрібно було ще перетнути смугу піску. Зрозуміло, що за таких обставин мені не вдалося набрати достатньо інерції, аби добратися до води без втрат. Пісок всотував в'язке моє єство неохоче, але невблаганно. Намагаючись випускати із себе мляві паростки, я поволі тягнувся до води. Не знаю, скільки це тривало. В кожному разі достатньо довго, аби я втратив абсолютну більшість своєї маси. Невідомо, що робилося з моїми компонентами, котрі просочилися в пісок. «Компонентами», — бляха муха! — компонентами! Та я просто розлазився на шматки! Може, це новий спосіб розмноження? Однак мене робилося щоразу менше, оскільки свідомість все ще перебувала в тій мізерній, обліпленій піском і пилом грудці мислячого желе, — gelée sâpiens, — а водяниця, очевидно, модифікувалася в різновид іхтіозу.

Врешті-решт мені все ж вдалося добратися до води ще до початку відпливу, і рятівні хвилі потягли мене в морську глибінь.

Рідна стихія поглинула мене до решти.

(Подальший текст, виділений курсивом, у паперовому оригіналі подано двома блоками — прозовим і віршованим, розташованими на сторінці паралельно. — Прим. верстальника. )

Море було спокійне [87] , а він звик плавати, не втомлюючись, як завгодно довго. Сьогодні вирішив однак обрати незвичайний маршрут. Берег оповила імла. Над морем зависла хмара, і водна гладінь губилась в мерехтінні примарних зблисків, які єдино й видавалися реальними. Плини примхливих течій огортали його, даруючи відчуття спорідненості з бездонною стихією. Він докладав максимум зусиль, аби поплисти, але переконання, що води насправді немає, перетворювало ці намагання в підвид безглуздих вправ, сповнюючи його нехіттю. Може, варто було лише опанувати себе, щоб відігнати подібні думки, та йому не вдавалося сконцентруватися на чомусь конкретному, то ж він лише споглядав порожнечу в надії, що допомога звідкись надійде. Тим часом збурене вітром море не на жарт розхвилювалося. Здіймався шторм, розганяючи хвилі навсібіч, ґвалтовні пориви вітру розшарпували небо, а водночас панували такі тиша й спокій, якби все довкола було винищене дотла. Він намагався видобутися з-під навали імлистих хвиль. Пронизливий холод паралізував плоть. Вода вирувала довкола. Чи справді то була вода? Час від часу піна злітала білими пелюстками, іноді відсутність води редематеріалізувалася і невблаганно тягнула його за собою. Дихаючи вільно і поволі, він відчував у собі ту ж саму плинність, яка панувала зусібіч, поглинаючи його до решти. Дивний напій, що споживає самого себе — без настрою, без смаку. Пізніше чи то від втоми, чи то внаслідок якихось інших невідомих причин, власна плоть уявилася йому такою ж чужою, як і вода, в якій він перебував. Це відчуття видалося на початку майже приємним. Здавалося, він змішується з морем, розчиняється в ньому, проникає в рідку життєдайну цілість. Одурманений відчуттям трансґресії, виходу за власні межі, просякнутості порожнечею і перетікання в безмежний мозок води, він забув про неминучі ускладнення. Бо навіть те ідеальне море, на котре він все неухильніше перетворювався, навідворіт набирало ознак реальної стихії, в якій тонуло його все ще реальне тіло. Не відчував жодного хвилювання, — (хоч було щось нестерпне в цьому безцільному плаванні, разом із тілом, яке слугувало виключно для роздумів про плавання), — а радше полегшення, так, ніби віднайшовся нарешті ключ до розв'язання ситуації, ніби все звелося лише до безконечної подорожі неіснуючого тіла в неіснуючому морі. Однак та ілюзія не тривала довго. Змушений був перевертатися з боку на бік, немов дрейфуючий корабель, у воді, що дарувала йому здатність плавати. Чи був якийсь вихід? Чи міг боротися з хвилями, котрі були його власною плоттю? Чи мав би втопитися? Зі смутком втопитися в самому собі? Напевно, це був момент, коли варто було повернути назад, та залишилася ще якась крихта надії, тому він плив далі, ніби у відновленому самоусвідомленні відкривалися нові можливості. Плив, як позбавлений плавників монстр. Обсервований крізь потужні мікроскопи видавався б зухвалим плетивом вій, віял і вібрацій. Спокуса набирала незвичайного відтінку, коли з краплі води він намагався проникнути в імлисті, неясно окреслені нескінченністю терени, немовби у святі місця настільки близькі йому, що вистачило би просто бути там, аби взагалі бути. Це нагадувало омріяну нору, печеру, нішу, в яку він заглиблювався і в якій вже виднівся відбиток його тіла, хоч воно ще й не встигло виповнити всього підвладного йому простору. Згодом довелося зробити останнє зусилля, щоб дістатися туди, ще перебуваючи самим собою. Це виявилося легкою справою, бо не трапилося жодної перешкоди, — він віднаходив себе, приєднувався сам до себе, окуповуючи місце, до якого ніхто інший не зміг би проникнути.