Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Було спокійним мирне море,
а я звик плисти без утоми невідомо як довго. Та
обрав сьогодні шлях, одначе,
ніким незвіданий раніш.

Імла ковтнула нагло берег,
всотала млосно суходоли,
над море назлітались хмари,
і мерехтіння ясних зблисків
єдино дійсністю здались.

Примхливих течій чудні плини
мене полегкі огортали,
в обіймах ніжних несучи,
чуття даруючи породи-
чання з бездною стихій.

Я намагався самотужки
поплисти, хоч і певен був —
води насправді не існує.
Та марні наміри здолати
всевладні вади власних дум.

Нараз зірвався вітер буйний
і збурив море не на жарти,
здіймаючи величні хвилі,
розшарпуючи небо в клоччя,
жбурляючи безжально птиць.

А тим же часом панували
такі довкола тиша й спокій,
що знищеним усе дотла
здавалося. З-під хвиль навали
я марно вирватись хотів.

І холод лютий, пронизавши
до решти плоть мою калічну,
скував паралічем всі рухи,
лиш тільки води вирували.
Чи ж справді то була вода?

Піна злітала пелюстками,
засвідчуючи вод відсутність,
але невидима стихія
таки затягувала в себе,
немов це я водою був.

В собі самому відчував я
ті швидкоплинність і текучість,
які довкола нуртували,
нутро поглинувши моє.
Сей дивний трунок ніби сам

себе самого споживав. На
мене враз зійшла утома,
і я відчув себе чужинцем
у власному єстві, неначе
я тільки — плюскотіння хвиль.

Спочатку здалось це приємним —
перетікати з тіла в море
і розчинятись в ньому сіллю,
і з моря в тіло знов вливатись,
єдину цілість творячи,

та я забув про небезпеку.
Бо непорочне сливе море,
котрим я так нежданно став,
мене тягнуло вглиб нещадно —
я, неіснуючий, тонув.

Не це однак мене лякало,
а те, що потопельник все ще
тут існував лише для того,
аби роздумувати власне
про плин і плавання, і ціль.

Та плоть моя знайшла без мене
з безвиході таємний хід.
Вона, немов плавець управний,
крізь зябри воду пропускала,
і течій вловлювала струм.

А що зі мною? Міг хіба я
змагатись з морем, що було
тепер єством моїм правдивим?
Втопитися в собі самому —
яка сумна і ница смерть!

Був час, напевно, повертатись,
але негаснуча надія
усе несла мене вперед,
як монстра злого водяного,
позбавленого плавників.

Я линув у глибини темні,
немовби у місця святії,
де тільки й можна перебути
цей жах земного існування,
де можна бути просто як

частина простору, що прагне
не вивільняти більше місць,
а бути лиш самим собою —
відбитком власним на вапні
своєї мушлі-черепашки [88].