Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Вечорами, дочекавшись припливу, я часто повертався на те місце, де вперше побачив тебе, відкривши стулки черепашки. Але ти більше не з'являлась. Час від часу звідкись долинали звуки акордеона, підкріплювані несміливим співом. Одного разу мені здалося навіть, що я розпізнав слова: «Tako ti je mala moja kad ljibi Bosanac [89]», але то, мабуть, лише причулося, — який там у молюска слух, — бо відразу ж потому густий солдафонський бас утнув іншої:

Це була моя улюблена. Від неї я мало не впадав у тра-та-та-а-н-с-с-с…

Сеанс перший

Отож весь маєстат гудів, мов розтривожений вулик, або як бджолиний рій, котрий от-от повинен знятися… (і далі за текстом). Те гудіння вляглося аж надвечір, хоча попри все нічого не сталося, лише згасло світло — як від перевтоми здають інколи нерви, так після всіх переживань відмовила електрична мережа.

« FIAT LUX!» — подумав він. — Тобто «ХАЙ БУДЕ СВІТЛО!» Дурна зацофана латина. Насправді — це вже давно марка недорогого авта, а ніяке там, в дупі, не світло. Життя, що не кажи, змінюється на краще.

Сидів трохи в темряві. (Нове ліжко виявилося незручним — матрац прогинався мало не до підлоги). Слухав своє серце. Думав про її серце, як воно б'ється, про два наші серця, про цю поліритмію, аритмію, синхронію, котра не має шансів перетворитися на нищівний, всевладний резонанс, про багато людських сердець, про тихий гуркіт, викликаний ними.

Про те, як люди пересуваються поверхнею землі (залишаючи по собі нетривкі сліди — вичесане волосся, складки на простирадлах, жменьки попелу, записи в готельних книгах, візитки, квитанції, фотонегативи — все інше забирає вода).

Про те, що деякі маршрути перетинаються, деякі — ні. Тоді люди не зустрічаються. Або зустрічаються надто рано. Або запізно.

Все, що трапляється надто пізно, є достойним жалю.

Все, що трапляється надто рано, є гідним подиву.

Все, що не трапляється, є вартим любові.

Світло увімкнулося несподівано, як і все на світі. Зірвався на ноги й ходив занепокоєно кімнатою. Що не кажи, це була величезна подія. Майже контакт. Майже розмова. Майже життя.

Надумав піти в душ, але, згадавши про черешневу кісточку, яка безслідно зникла з протектора купальних капців, передумав. Усе ж зайшов до лазнички. Ті два підозрілі типи, цілком не схожі на гідравліків, які товклися тут зранку, таки приходили недаремно. Викрутили якогось біса кран — його улюблений, хром-нікелевий, системи HANSA, — і тепер зі стіни стирчав тільки іржавий пенпайп із збоченською восьмидюймовою різьбою на кінці. Згадав, що завтра на ранок призначено «сеанс групової терапії» — так це у них тут називалося. Найгірше, що ніколи не відомо, чим можуть закінчитися подібні забави.

Тільки повернувшись до кімнати, помітив ті незначні, малопомітні резонерському оку метаморфози, що відбулися за час затемнення. Власне кажучи, нічого не змінилося, та він був певен — усе тут підмінили, понаставлявши пасток і позалишавши пустки по кутках.

Розпочав ретельну ревізію: штамп на простирадлах, цвіркун під радіатором, три апельсини в шухляді, шматок серветки на підвіконні, світлий слід на шпалерах від необачно розбитого дзеркала з облущеною амальгамою, невисохлі сліди йогурту на табуретці — все було на місці, та нагадувало… ні, не репродукцію навіть, а… досконалу копію «Соняхів» Ван-Ґога, котру можна продавати на «Сотбісі» без крихти сумнівів, сумління й остраху бути викритим прискіпливими експертами. Старезне полотно, півторавіковий підрамник, божевільні потьмянілі фарби, рентґеноскопія безсила, спосіб ґрунтування, манера мазків, пірке, манту, ультразвукова діагностика, нескінченні томограми, електромагнітний резонанс, кавалки забальзамованого вуха, бризки крові на білій після ЄВРОРЕМОНТУ стіні — прокусив собі губу під час епілептичного нападу і це було останнє, що вдалося побачити перед втратою свідомості.