Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

— Будете продовжувати пити — втратите й роботу, і все решта. Ви перетворили життя своєї сім'ї на пекло, — вдасться вона до своїх вбивчих, але заяложених арґументів.

— В пеклі теж іноді хочеться їсти, — намагаюся їй не суперечити, — самі колись переконаєтесь. А зараз я просив би, щоб ви нарешті виконали нашу домовленість і свою обіцянку. Дуже хочеться хоч раз побачити, як ваші слова співпадають з вашими ділами.

Зовні фрау Де ніяк не змінюється. Може, навіть стає ще вродливішою — загадкова природа краси не виключає можливого взаємозв'язку стерильної ненависті з неземною гармонією.

— За кілька місяців ви знову опинитеся тут, і то в набагато гіршому стані, — пророче каркає вона, рвучко дістаючи в'язку ключів і відчиняючи двері.

— Одну хвилину, перепрошую, я, здається, забув у палаті торбину.

Мені трохи лячно повертати від порога, що був уже за крок — тільки переступи, але за всією метушнею я забув попрощатися із сусідами по палаті і не міг не зробити цього.

— Ну все, хлопці — я на свободу. Виздоровлюйте. Тримайтеся. Вона сьогодні буде люта.

— І ти тримайся, — каже Микола. — Якби, не дай Боже, що трапилося, пам'ятай — похмелився, і під крапельницю. Це найкращий вихід. Але ліпше, щоб нічого не було.

— І вам того ж бажаю.

Гіпертонік мовчки тисне мою руку. За ширмою нікого не видно. Нічна примара Оксана щезла так само загадково, як і з'явилася. Прощатися більше ні з ким.

Фрау Де терпляче чекає мене коло виходу. Може, я дарма розслабився, і зараз вона викине якогось чергового лікарського коника?

Однак я, здається, захопився, намагаючись пропустити повз вуха, як фрау Де знов і знов шамотить свої шаманські мантри:

— Кажу вам як лікар, за кілька місяців ви знову опинитеся тут (не така вона й дурна: відчуває, що ані сьогодні, ані завтра ввечері ми вже не побачимося).

— З превеликим задоволенням. У вас так мило. Як захочете, я навіть можу розмалювати вам кабінет ангеликами. Щоправда, до цього я займався лише абстрактним маляр…

Однак вона, мабуть, вже ознайомилась зі звітом дівчинки-психіатра, бо не дослуховує мене, а, випускаючи за поріг, з неприхованою люттю проголошує несподіваний вирок:

— Знаєте, Леоне, ви такий, як ви є [82]!

— Кожен з нас є таким, яким є, — думаю я, але не кажу цього вголос, а тільки дістаю з-за пазухи свій вірний дев'ятиміліметровий NEW NAMBUіз стертим серійним номером і, промовляючи стиха «о так от, міста Тейба, о так от…», стріляю, стріляю, стріляю в це випещене мертве обличчя, аж поки воно не ховається за дверима.

P.S. Професійне прокляття дипломованої дияволиці таки збулося: за кілька місяців я справді знову потрапив до шпиталю, але вже до зовсім іншого шпиталю — без ґрат, зате з крапельницями, без засувів на дверях, зате з чисто вимитою лазничкою і привітним персоналом. Без тарганів, зате з телевізором.

PPS. До того ж тут не відбирали на зберігання особисту зброю.

«Я можу розмовляти стоячи, якщо вам зручніше», — сказала жінка.

Вона може розмовляти стоячи. Якщо мені зручніше.

Я тільки згодом збагнув зміст цієї фрази. Вона справді могла стояти: в одній-єдиній вимученій позі, похилившись, лише завдяки якимось химерним протезам, але могла.

Єдина з цієї сім'ї.

У них, у неї і в чоловіка була якась загадкова хвороба — що проявлялася в розм'якненні кісткової тканини, — можливо, наслідок прадавнього інцесту.

Вони ледве могли пересуватися. Чоловік не піднімався із спеціального ортопедичного крісла. Вона так-сяк могла повзати і стояти. Не більше.

Він скидався б на сільського вчителя — (ще старої доби вчителя, що обов'язково знав кілька мов, мав за плечима Віденський університет і блискучі перспективи, зігноровані задля ідеї просвітництва), — якби не спеціальний пластиковий шолом, схожий на маску хокейного воротаря, що захищав його тендітний череп від можливих травм. Він і зараз тримав на колінах книжку, хоча підняти її коштувало йому зусиль. Можливо, справді щось колись студіював, але хіба заочно, бо хворів з дитинства.