Була одягнена в світлу сукню з відкритими руками і шиєю. Міцні засмаглі ноги взуті в низькі сандалики, з яких виглядали рожеві п'яти і гарно складені пальці. Волосся вільно зав'язане ззаду однією стрічкою. Воно тепле і м'яке. Зеленуваті очі дивилися трохи винно, без зверхності і переляку. Розлогі брови, повнуваті уста, ледь рум'яні щоки довершували справу. (…)
Вона присіла до квітів, сукня трохи задерлася, і я побачив на мить її коліна. На одному з них ледь помітно білу рисочку — слід якоїсь подряпини.
Сукня щільно облягала стегна, видаючи місце з'єднання ніг і живота. Невеликі пружні сідниці вгадувалися під тонкою тканиною. Коли рухалася, на шкірі виникали ледь помітні зморшки, і відразу ж зникали. На грудях сукня натягувалася, коли вона вдихала повітря. Груди були розставлені в боки, між ними можна було покласти долоню.
«Дякую. Дуже дякую» — спокійно сказала вона і, повернувшись, пішла, вимахуючи вільною рукою. В поставі була легка втома.
На хвилю я знерухомів, почуваючи тиху радість і смуток. Був по-доброму змучений. Отямився і рушив до будинку № 16. Подзвонив. Двері відчинив усміхнений чолов'яга. Запросив досередини. Я здивовано оглядався довкола. Кілька скульптур, картин. «А де ж ваш сад?» — запитав. «А ви вже відвідали його! — усміхнувся чолов'яга. — Заходьте ще колись».
Я подякував і рушив на зупинку. Хай трамвай повезе мене додому.
Надрукував оце і вкотре згадав Ахматову: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда».
« Lipstick on the glass » — назва ще однієї пісні «Maanam».
« велетенськими, в ріст людини вентиляторами » — Відсилання до образної системи фільму Алана Паркера «Серце ангела», де вентилятори були одним із візуальних знаків інфернального. Коли я вперше побачив цей фільм, враження від нього були радше клінічними, аніж естетичними — я мав страшенний напад лихоманки, який тривав майже цілу ніч, і який ледве вдалося перебороти. Загравання Паркера з темними силами (що, правда, дозволило йому зняти геніальний фільм) перебувають у кревних стосунках із булгаковськими ігрищами, тому закономірно, що з'являється на стор. 18… (далі відсилання до наступної примітки за № 16 — «смутний юний демон, майже воланд…» — Прим. верстальника).
« Тут панували драглисті філософи …» — один із перших для мене ґротескових описів івано-франківського бомонду. Та якщо тут я зумів ще витримати певну дистанцію і відстороненість, то у «Воццеку» в розділі «Прихід героїв» мені не вдалося дотриматися бодай елементарних норм коректності. Втім, можливо, це мої ретроспективні докори сумління. Адже поява Прокуратора Бубабу, львів'янина Віктора Неборака «з бляшанкою віденського пива» свідчить радше про те, що це бомонд львівський. Хтозна. По стількох роках правду відтворити важко.
« смутний юний демон, майже воланд, у котрого, як і годиться, одне око зелене і божевільне, а інше — порожнє і зовсім мертве » — Булгаков описує Воланда так: « Раньше всего: ни на какую ногу описываемый не хромал, и росту был не маленького и не громадного, а просто высокого. Что касается зубов, то с левой стороны у него были платиновые коронки, а с правой — золотые. Он был в дорогом сером костюме, в заграничных, в цвет костюма, туфлях. Серый берет он лихо заломил за ухо, под мышкой нес трость с черным набалдашником в виде головы пуделя. По росту — лет сорока с лишним. Рот какой-то кривой. Выбрит гладко. Брюнет. Правый глаз черный, левый почему-то зеленый.Брови черные, но одна выше другой. Словом — иностранец ». (Виділення моє. — Ю.І.). Але повернемося ще на хвилю до стор. 18… ( далі відсилання до попередньої примітки за № 15 — «Тут панували драглисті філософи…» — Прим. верстальника ).
« футинути, штототакоє, ужастакой пріснілся, нікакой нікагда нєбило, нєт, ідажебиць німожет! » — Див. Юрій Тарнавський. «У РА НА». Харків — Нью-Йорк, 1992. — С.119. Юрій Тарнавський, як на мене, унікальний і абсолютно недооцінений український письменник. Один із учасників Нью-Йоркської групи. На жаль, я дуже мало знайомий із його текстами, але навіть те, що мені вдалося прочитати, вражає своєрідністю обдарування і широтою творчого діапазону. В кожному разі, мені не зрозуміло, чому, скажімо, роман «Вісім бльондинок і смерть» донині знайшов українського видавця. Гадаю, що відпало би дуже багато непотрібних розмов про український модернізм і український постмодерн, за які ще років десять тому вже годилося б карати не лише судом честі, а й адміністративними штрафами. Підозрюю, що поема «У РА НА» займає в творчості Тарнавського особливе місце, хоча б з огляду на її несамовиту дидактичність. Основним естетичним здобутком поеми є ненависть, та рафінована й незрівненна за силою ненависть, яку Юрій Андрухович із дещо іншого приводу нарік «святою». Можливо, я ніколи б не дозволив собі так відверто виявити с в о ю ненависть у «Воццеку», якби не був знайомий із текстом «У РА НИ».
Читать дальше