Юрко Іздрик: Острів КРК та інші історії

Але я відійшов від теми — усе про своє, особисте. Зрештою, я й не наближався до неї, ні на степ не наближався. Або навпаки — настільки глибоко в ній засів, що ніяк не знайду необхідної літературознавчої дистанції. З огляду на пропиті разом роки це справді важко і не завжди мені вдається — відокремитися від Іздрика. Найгірше, що я це передбачив ще на самому початку, в часи, коли ця книжка писалася ним «po raz pierwszy». Мій текст називався «Розправа з Іздриком», оригінал втрачено, палімпсеста не буде, але пам'ятаю дослівно: «Про нього будуть думати, що це я. Деякі з моїх текстів припишуть йому». Авжеж, «елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її…» — далі за текстом.

Тож далі — за текстом, пливи за текстом, читачу, за всіма під- і надтекстами цієї літературної пам'ятки, за її водами, руслами, течіями, працюй веслами, плавниками, хвостом, чи що там у тебе, все далі й далі за текстом, адже там, за текстом — інший берег, паралельне буття, повна дійсність, де не потрібні вже ні публіка, ні критика, ні література, ні навіть мова, що її існування за найвищим рахунком є рудиментарним [1] Писалося під джентлджайнт, проклгарум, дженізджоплін, фафромгоум, шігареттак. .

Юрій Андрухович,

далі за текстом переважно згадуваний як Патріарх

1( епілог ). Дівчинко моя, прощавай. Дивними були наші дні. І короткими. Хай простить нас Бог, що ми зазнали так мало щастя разом. Я буду думати про тебе ще.

2( жовтень ). Хрущ був за сценою [3], коли почався весь той джаз [4]. На сцені перебували Патріарх, Прокуратор і хор, самовіддано імітуючи серце, а за сценою Хрущ чекав повені. Він знав напевно, що театр має бути затоплений, але не вмів відчути того достовірно. Спочатку йому ввижалися полчища білих мишей, що оминали і омивали його подібно хвилям, та це було надто просто, підозріло просто, і згодом йому цілком закономірно і логічно привидівся пухнастий білий кіт, такий нібито звичайний домашній кіт, він так нормально-правильно вписувався в інтер'єр і так звичайно по-домашньому виглядав у інтер'єрі, одне тільки було негаразд із тим котом — його було надто, надмірно багато, він заповнював собою щораз більше простору, і Хрущ відчував, як йому починає бракувати місця, як уже нікуди й податися, ніде й повернутися, як усе важче дихати, бо повітря теж робиться білим і пухнастим, і білими і пухнастими робляться його, Хрущеві ніздрі, вуха, лапи і хвіст.

Шукаючи тебе, я перебирався все вище і вище, з лоджій на другий і третій ярус балконів і, зрештою, опинився на самій горі, на хорах, де у випарах гігантської зали потроху мліли хлопчики, чиїми голосами починалась і закінчувалась вистава. Я перебирався через бильця і спинки стільців, і коли мені здалося, що я помітив тебе на протилежному боці, закутану у важкі портьєри вхідних дверей, ремінь зсунувся мені з плеча, і сумка торохнула до підлоги всіма своїми пляшками, я полетів додолу слідом за нею, виставляючи наперед руки і краючи собі пальці та долоні гострими уламками шкла. Зала вибухнула реготом на звук розбитого посуду, сприйнявши його за черговий спецефект, котрими так багата була і котрими так славилася сьогоднішня вистава [5]. Витираючи руки в червоні завіси і залишаючи по собі криваво-винні сліди, я вибрався в коридор і побіг, ковзаючи мокрими підошвами на гладеньких плитах.

Досьогодні не знаю, чи добрим знаком був той хрестик, що я знайшов його тоді на підлозі — звичайний дешевенький католицький хрестик, тепер такі носять і в вухах — він міг бути там тільки спеціально для мене, і я чомусь страшенно зрадів йому, підняв і побіг далі, стискаючи в закривавленій долоні.

Відчинивши двері, за котрими повинна була чекати ти, я знову опинився в задушливій атмосфері Прокураторового дійства. Було темно і тільки знизу — зі сцени чи з зали — піднімався променистий пил. Світло, саме світло знаходилося глибоко внизу, а до нас долинали лише примарні тіні, світляні привиди, дурепи осяйні [6]. Ти стояла, спираючись на поручні, перехилившись і вдивляючись у море голів. Ясне твоє волосся закривало обличчя, і я бачив лише обриси рідного тіла і, підійшовши ззаду, поклав руки тобі на стан, потім підняв їх вище в намаганні торкнутися персів, твоїх розкішних, бажаних, завжди бажаних персів, що так солодко-моторошно напинали сукенку, але руки мої злапали порожнечу, тонке полотно приховувало старечі драглі, а за завісою білого волосся виявилася страхітлива паща, густо нафарбована, повна гнилих зубів; вона радісно зареготала і цей її регіт співпав з реготом публіки: вся зала раптом вибухнула таким несамовитим, таким навіженим сміхом і вереском, що вже ніхто не міг почути ані мого крику, ані того, як за лаштунками, в коридорах, переходах і шахтах ліфтів, в пивницях, трюмах і машинних відділеннях запрацювали невидимі двигуни, як весь театр завібрував, затрясся всіма своїми колонами і сотнями натягнутих канатів, навантажених валів, важелів, муфт, і як ця велетенська пастка почала помалу закриватися, змінюючи порядок дверей, плутаючи ґалереї і завішуючи сходи над прірвою. Сміх не вщухав, та навіть його вже легко перекривало могутнє крещендо хору і тутті духових. Я більше не міг кричати, бо горло здавив жаль за самим собою, і я лиш схлипував і стогнав, істерично ковтаючи слину і сльози, а жахлива потвора хтиво виціловувала мені руки, злизуючи з них кров і вино, кров і вино.