Заснув він напрочуд швидко і міцно, бо не чув ні телефонних дзвінків, ні гупання в стіну. Пробудився години за дві і довго, як загіпнотизований дивився на шкалу приймача. Потім вимкнув його і вже в тиші продовжував лежати так само, втупившись поглядом у те саме місце, де щойно світилося зелене вічко.
7( грудень або січень, синонімічні ряди ). Ночі мої без тебе довгі і незручні. Оглядаючи дивні сни, я прокидався раз по раз і боюся, що більше не засну. Однак засинаю і знову прокидаюсь і знову засинаю і чим далі, тим безглуздішим все воно мені видається.
Ти мала будинок на одній із тих магічних вуличок, про існування котрих ніхто не здогадується, хоч вони й розташовані довкола центру близько найбільш людних маґістралей. Старий будинок, що пережив, певно, з три імперії, він дістався тобі у спадок і ти привела мене в нього ще тоді, влітку, або аж тоді, восени, або ще перед тим, весною. Був ясний холодний ранок — ти привела мене вранці, пам'ятаєш? — і я з острахом ступав древніми кам'яними плитами, темним засмоленим паркетом і вицвілими вичовганими килимами. Кімнати були такими великими, що в одному куті, коло пічки, ставало гаряче, а в протилежному — надто зимно. До ванни треба було йти довгими покрученими коридорами, а в ванні палити газ, гріти воду в примхливій системі і мити один одного, тулячись і потерпаючи від холоду. Ми кохалися в тій зимній ванні і в кухні, обжитій, повній пахощів, і, знеможені довгими переходами, — у коридорах і в кімнатах, на тих вицвілих вичовганих килимах, на протертих звірячих шкурах, на поїджених міллю простирадлах. Постіль дерлася від надміру наших тіл, і ми прокидалися зранку обгорнені лахміттям, кавалками колишніх пишнот.
Кохалися ми невміло і через те, мабуть, дуже багато. Одне коло одного ми були майже невичерпні, нам не бракувало жаги. Мені достатньо було чути твій голос, як з мене вже виростала, згідно із Патріаршими метафорами [24], хрипуча і грішна сурма, і вологе бажання розтікалось…
Ти зачиняла мене в тій хаті і надовго залишала самого. Це могло тривати днями, тижнями, місяцями. Я вештався з кімнати в кімнату, порпався в шафах, креденсах — ти любила залишати там якусь поживу для мене. Зголоднілий, я клював на будь-яку річ — мисочку фасолі, мішечок домашньої, дрібно посіченої вермішелі, напіввиїджену банку старого зацукреного варення, коробочку з дрібкою пахучого зеленого чаю на дні. Одного разу я знайшов майже зовсім порожню пляшку старого гаванського рому і впився тим ромом вщент і вщерть, іншого разу наткнувся на слоїки з пахучою олією. То були старовинні, ще довоєнні прянощі, ґумові корки геть розклалися від їдких випарів, а на пожовклих етикетках ледве можна було відчитати SCHERING KAHLBAUM A.G.BERLIN. В одній пляшечці знаходилась Оіі anise (Acetite esencial de anis, Essence d'Anis, Olio essenzia'e di anise, Essencia de anis), а в іншій — Oil cinnamon (Aceite essencial de canela, Essence de Cassia, Olio essenziale di cannella, Essencia de canella). Я читав ті слова, як вірші, і, голодний, не знав, як маю спожити подібні смаколики, адже то були самі приправи, до них бракувало їжі. Дні мого ув'язнення ставали нестерпними, перетворювались на манію, — то я годинами стояв, припадаючи до дверного вічка, то перевертав усе в кімнатах, шукаючи хоч якоїсь поживи. Ти трактувала мене як щура, бо я таки натикався час від часу на тарелі з засушеними фруктами, чи шкоринками хліба, і те й інше вже було поїджене справжніми щурами і мишами, та я, зголоднілий, не перебирав їжею і накидався на те, ковтаючи майже незжованим. Ти залишала мене так надовго, люба, що годі було вціліти хоч якомусь неотруйному вазонку, чи в'язці висушеного кропу. Щоправда, багатства твої були невичерпні.
Дехто напевно вже відчув, що я забрехався. Забрехався — так. В пошуках синонімів я вічно збиваюся на манівці. Не було ніяких об'їджених вазонків. Твій будинок був повен дивовижних речей, але, безперечно, не було в ньому взагалі вазонків. І щурам нічого було там робити. Більше того, часами мені видається, що ти утримувала цілу зграю котів. Вони виникали і зникали, невідомо звідки, невідомо як і куди. Твоє котяче царство брало мене в облогу, це для нього ти залишала поживу в мисочках, і я мусив боротися з котами за право жити. Вони викрадали мої припаси. Вони були підступнішими за уявних щурів, і я воював з ними, ганяв їх кімнатами, вбивав, здирав шкури і, можливо, — поїдав. Тут питання стояло так: хто кого. Хоча не виключено, що вимучений твоєю тривалою відсутністю, я любив їх. Я знав, як зробити добре цим облудним тваринам — самиці лягали на спини і розкидали лапи мов найпослідущі шльондри, і я гладив їм животи і їхні немічні котячі груди — скільки там пипок у кішок — шість? шістнадцять? Вони мружили свої невірні очі і хоч ніколи не віддавалися до кінця, меркантильно брали від мене все, що я не міг не дати. Як старий змаразмілий Хем я любив і котів. Чи то радше вони любили мене. Вони хрестоматійно місили лапами мої знавіснілі геніталії, і ті безсоромно бубнявіли, наливалися кров'ю від котячих пестощів, коти кидали здивовані погляди і випускали кігті. Ймовірно, в мене був і свій Бойз [25], такий білий, пухнастий сучасний незакомплексований друг, котрий любив мене, як ніхто, або, як ти, або він так само, як ти, іґнорував мене, і це найбільше бісило і це, врешті, приносило найбільшу насолоду.
Читать дальше