Сергій Жадан - Ворошиловград

— Не забуду, — запевнив я її.

— Добре, — сказала вона, — зрештою, це не так важливо. Тут тобі пресвітер книжку передав, просив тебе уважно прочитати.

— Щось церковне?

— Не знаю, — втомлено відповіла Тамара, всунула мені до рук книжку й випхала за двері.

Залізна брама з чорними зорями виглядала сиротливо, пустка й занепад панували навколо, хоча під самою брамою чітко проступали свіжі сліди автівок. Павутина висла в повітрі, скріплюючи його. Було тихо й порожньо, повітря прогрівалось повільно, мов помешкання, в якому не живуть. Справа йшла до осені. За самою брамою відчувалась чиясь присутність, мов хто стояв там і сторожко визирав крізь амбразури. Травмований посигналив, проте марно — жодного руху за чорними ворітьми, жодного голосу з-поза фортечних ровів. Шура дістав мобільний.

— Алло, — почулось у слухавці глухо й недовірливо.

— Відчиняй давай, — відповів Травмований замість привітання.

Був він якийсь тихий, загалом не лише сьогодні, а останніми тижнями. Куди й поділась його постійна запеклість.

Можливо, старішає бомбардир, подумав я. Ось і тут — замість наїхати на переляканого Ернста, сидів і терпеливо чекав, доки той відчинить браму, доки впізнає нас, доки пустить.

Ернст, схоже, теж затих, замаскувався і загалом — перейшов на зимову форму одягу. Мав на собі якусь коротку обрізану шинель, а під нею — червону розтягнуту футболку.

Взутий був у високі військові черевики. В руках тримав саперну лопатку, кишені важко відтягувались чимось вибухонебезпечним, можливо, справді гранатами. Побачивши мене, втішився, сказав: дуже добре, що я тут, що має мені багато чого розповісти, що провів надзвичайно цікаву експедицію, мені, запевнив, як історику, буде цікаво, і ще багато чого збирався вивалити на мене, але тут Шура його обірвав, заявивши, що чути нічого не хоче про жодні фашистські танки і про фашизм загалом, й попросивши нас заткнутись. Ми зупинились посеред подвір'я, на потрісканому асфальті, крізь який ціле літо шалено рвалась трава, аби тепер завмерти в очікуванні холодів.

Травмований сидів на капоті свого легковика, ми стояли коло нього, збоку все це, мабуть, виглядало як приємна несподівана зустріч, усе як у старі добрі часи.

Вони мали ось-ось з'явитись. Шура уважно прислухався до траси, попросив Ернста заховати лопатку, не ганьбитись перед людьми, і загалом сказав нам мовчати й не заважати йому — мовляв, говорити буде він, наша справа, в разі чого, закидати їх гранатами. Я не відразу зрозумів, що це жарт.

Приїхали вони за півгодини, я відразу помітив, як напружився Ернст, як сторожко примовк Шура, зрозуміло було, що ніхто не знав, чого від них чекати і за чим вони сюди припхались. Спочатку під'їхав знайомий мені джип, я пригледівся, сподіваючись побачити за кермом Колю, але там сидів якийсь мужик років п'ятдесяти, коротко стрижений, ясна річ, що коротко стрижений, у теплій шкірянці і з важким поглядом. Задні дверцята джипа прочинились, звідти випав Ніколаіч. Був так само в шкірянці та чорній кепці, котра дбайливо покривала його бліду осінню голомозість. Побачивши мене, на мить завмер, мовби звіряючи внутрішню інформацію. Потому швидко опустив очі й метушливо кинувся до бехи, що м'яко сунула позаду.

Похапливо відчинив дверцята, випускаючи назовні високого сивого чоловіка в довгому темному плащі, з кейсом у руках. Застебнувши плащ на всі ґудзики, доки Ніколаіч тримав кейса, притуливши його до живота, так що здалеку видавалось, ніби тримає його зубами, як навчена вівчарка, сивий забрав кейса назад і твердо рушив у наш бік. Охорони з ними не було. Підійшовши, стримано привітались, рук не простягали. Ніколаіч, той і взагалі відводив погляд, злодійкувато зиркаючи в мій бік, бігав довкола сивого, кидав короткі репліки в бік Ернста й Травмованого, загалом виглядав збентежено й невпевнено. Я розумів, що моя поява була для нього несподіванкою, що це його й збило з хвилі, адже саме переді мною він тут вимахувався кілька місяців тому, саме мою душу намагався купити під солідні відсотки, у моїх очах намагався вивищитись і утвердитись, і тут раптом така фігня, і доводиться вилизувати цього сивого, який, на відміну від Ніколаіча, справді виглядав упевнено й розважливо і нікому нічого доводити не збирався, прийшовши за тим, що і так йому належало. Підійшов, твердо ступаючи розбитим асфальтом, недбало поставив кейса на капот поруч із Травмованим, проте, наткнувшись на холодний, сповнений ненависті погляд Шури, кейс мовчки прибрав, сунувши його назад Ніколаічу. Той так і завмер за спиною сивого, час від часу визираючи й наполохано слідкуючи за ходом ділових перемовин.