Сергій Жадан - Ворошиловград

Коли вона кінчила і лягла знеможено поруч зі мною, я довго торкався її волосся, не знаючи, що їй сказати, вірніше — не знаючи, що б вона хотіла почути. Якоїсь миті вона просто заснула, тепло дихаючи мені в плече, але щойно пальці мої торкнулись легко й нечутно її вилиці, як вона враз здригнулась крізь сон, прокинулась і, наполохано Вона знову пустила воду, довго щось там собі переставляла, чимось торохкотіла, щось промовляла сама до себе, зрештою, вимкнула воду, тихо прочинила двері, побачила мене й мовчки присіла поруч.

— Не ображайся, — сказала, торкнувшись мого коліна. — Просто істерика.

— Все нормально? — перепитав я.

— Нормально, — сказала вона, — нормально. Не ображайся.

— Ходімо спати, — запропонував я.

— Зараз підемо, — погодилась вона, дістала з кишені плаща цигарки й запалила. — Зараз. тютюну та зубного порошку, шкіра була гіркою від сліз, Потім почала цілуватись, і поцілунки її мали смак тюну та зубного порошку, шкіра а волосся мокре, як рибальські сіті.

— Я не хотіла тобі говорити, — сказала вона. — Якщо я тобі скажу, ти напевне підеш.

— Що сталось?

— Ти підеш? — перепитала вона.

— Не бійся, не піду, — заспокоїв я її.

— Підеш. Я знаю, — не повірила вона. — Ну та все одно — я тобі скажу.

— Та що сталось?

— Там якісь проблеми з вашим бухгалтером.

— З Ольгою?

— Ну.

— Звідки ти знаєш?

Вона знову пустила воду, довго щось там собі переставляла, чимось торохкотіла, щось промовляла сама до себе, зрештою, вимкнула воду, тихо прочинила двері, побачила мене й мовчки присіла поруч.

— Не ображайся, — сказала, торкнувшись мого коліна. — Просто істерика.

— Все нормально? — перепитав я.

— Нормально, — сказала вона, — нормально. Не ображайся.

— Ходімо спати, — запропонував я.

— Зараз підемо, — погодилась вона, дістала з кишені плаща цигарки й запалила. — Зараз. тютюну та зубного порошку, шкіра була гіркою від сліз, Потім почала цілуватись, і поцілунки її мали смак тюну та зубного порошку, шкіра а волосся мокре, як рибальські сіті.

— Я не хотіла тобі говорити, — сказала вона. — Якщо я тобі скажу, ти напевне підеш.

— Що сталось?

— Ти підеш? — перепитала вона.

— Не бійся, не піду, — заспокоїв я її.

— Підеш. Я знаю, — не повірила вона. — Ну та все одно — я тобі скажу.

— Та що сталось?

— Там якісь проблеми з вашим бухгалтером.

— З Ольгою?

— Ну.

— Звідки ти знаєш?

— Шура дзвонив, просив тобі сказати. Тепер ти підеш.

— Що з нею сталось?

— Не знаю, вона в лікарні.

— Щось серйозне?

— Не знаю, — тихо відповідала Тамара. — Здається, ні.

— Точніше можеш сказати? — занервував я.

— Не кричи на мене, — образилась Тамара. — Я нічого не знаю. Шура просив тобі передати. Сказав, що вранці сам за тобою заїде.

— Дай телефон — я йому передзвоню.

— Та пізно вже дзвонити, — змучено заперечила Тамара. — Почекай до ранку, він приїде і все розповість.

— А якщо там щось серйозне?

— Все одно, — повторила Тамара, — зачекай до ранку.

— Тобі просто говорити.

— Чому це мені просто? — не зрозуміла Тамара.

— Ну, це ж не твій бухгалтер опинився в лікарні.

— Я знала, що ти підеш до неї. Вона молода і вона тобі подобається.

— З чого ти взяла?

— Ну, я ж бачу, — пояснила Тамара. — Просто я думала, що ти залишишся, раз уже прийшов. Але розумію, що цього просто не може бути. Я занадто стара для тебе, так?

— Та ні, що ти, — спробував я заперечити.

— Стара-стара, — повторила Тамара, — не виправдовуйся, все нормально. Я ні на що особливо й не сподівалась.

Роби, як тобі краще, добре?

— Добре, — погодився я.

Вона допалила цигарку й безнадійно роздушила недопалок об підлогу.

— Я хотів тебе спитати: цей чоловік, високий такий, темний, на фотокарточках — хто він?

— Високий? — перепитала Тамара.

— Ага.

— Артур, — відповіла Тамара. — Чоловік Таміли.

— Таміли? — здивувався я. — Хіба не твій?

— Ну, потім і мій. Він жив спочатку з Тамілою, потім зі мною. Дуже мене любив.

— І де він тепер?

— Його вбили, — пояснила Тамара. — Років десять тому. У нього хотіли забрати бізнес, він не віддавав. Його підірвали разом із машиною.

— Нічого собі.

— Це вже так давно було, — сказала Тамара.

— А що сестра? — допитувався я. — Ви з нею спілкуєтесь?

— Спілкуємось, — відповіла Тамара. — Вона мені все пробачила. Теж дуже його любила. Ми з нею по-справжньому і зійшлись, лише коли він загинув. Так ось дивно буває. То що, — спитала вона по довгій мовчанці, — ти підеш до неї?