Сергій Жадан - Ворошиловград

— Да вчора і встигла. Коли виганяла цих двох.

— Вона їх виганяла?

— Ну да. Вона їх навіть не дослухала, вигнала. А коли двері за ними зачиняла — зламала палець. На нозі.

— Палець?

— Ну да — палець. Тепер лежить із гіпсом. Думати треба, що робиш! — сказав Травмований незрозуміло про що.

— Може, вони їй щось погане сказали?

— Гєра, — рознервувався Травмований, — я не знаю, що вони їй сказали, про що вони говорили. Але Ольга просила передати тобі, щоби ти зустрівся з ними. Ну, і загалом розпитувала про тебе, хвилюється, мабуть.

— Хвилюється?

— Мабуть.

— Угу, потрібно до неї зайти.

— Зайди-зайди, — Травмований недовірливо окинув поглядом посуд на полицях і почав збиратись.

— Почекай, — я теж підвівся, — я з тобою.

— Знаєш що, — відповів на це Травмований. — Давай, розберись спочатку зі своїми проблемами. Ага?

— Шура, — я бачив, що він щось від мене приховує. — Що за мутки?

Травмований якусь мить повагався й знову сів за стіл.

І розповів ще одну історію. Виявляється, доки я переховувався, стались важливі речі. Кукурудзяники, за словами Травмованого, вкінець озвіріли й активізувались. І хоч заправку нашу й не чіпали, проте, за словами знову ж таки Травмованого, цього слід було чекати не сьогодні, так завтра. Натомість наїхали на Ернста, друга всіх авіаторів, знайшли-таки його на аеродромі й повідомили неофіційним порядком, що аеродром усе ж таки об'єкт державний, і попри всю його зовнішню засраність та цілковиту відсутність у місті пасажирських авіаперевезень, сама по собі злітна смуга знаходиться на держбалансі, і тому так чи інакше доведеться її — смугу — віддавати в надійні руки трудового народу. Всі спроби Ернста послати їх на хуй кукурудзяниками були проігноровані. Більше того, самого Ернста було суворо попереджено, що у випадку, якщо він надумає й надалі чинити словесний чи фізичний опір, справу буде цілком офіційно передано правоохоронним органам, а на кого тут працюють усі правоохоронні органи, пояснювати не потрібно. Тому Ернсту пропонувалось у триденний термін зібрати манатки й виселитись із території незаконно захопленого об'єкта.

— І що Ернст? — запитав я.

— Тримається, — відповів Травмований. — Забарикадувався на подвір'ї, дістав трофейні гранати, сидить, чекає.

Ми пробуємо щось зробити, були в прокуратурі, намагались вийти на кукурудзяників, але вони морозяться — формально зачіпок немає, аеродром справді висить на держбалансі.

— Шура, — запитав я, — я ось одного зрозуміти не можу: для чого їм аеродром? Для чого їм наша заправка?

Вони що — просто хочуть все під себе підім'яти, да?

— Ну, в них своя програма розвитку регіону, — зам'явся Травмований, — замість аеродрому асфальтовий завод збудують.

— Ну, а в іншому місці вони не можуть асфальтовий завод збудувати? Там що — місце свячене, чи що?

— Гєр, — по-братньому пояснив мені Травмований, — вони його можуть побудувати, де їм захочеться. По ходу, їм захотілося побудувати його на аеродромі, розумієш?

— Розумію. І що тепер будемо робити?

— Знаєш що, — сказав він подумавши, — не треба тобі цим займатись. Розумієш? У тебе свої проблеми. Для чого тобі ще цей аеродром?

— Як для чого? А тобі він для чого?

— Ну, я тут живу, — відповів на це Травмований.

— Шур, я теж тут живу, — нагадав я йому. — Якого хуя, Шур? Ти що — не довіряєш мені?

— Та довіряю я тобі, — неохоче пояснив Травмований. — Просто знаєш, у мене погані передчуття.

— І що за передчуття?

— Здається мені, що нічого з цього не вийде.

— Ну, не вийде, так не вийде. Спробувати ж треба, правильно?

— Треба, — погодився Шура.

— Не прогинатися ж, правильно?

— Ну, правильно, — знову погодився він. — Ладно, — сказав, — не заводься. Просто я ось думаю: чому тоді, влітку, вони з'їхали?

— І чому?

— Не знаю, — відповів на це Травмований. — Не знаю.

— Ну з'їхали, й фіг із ними.

— Та все правильно, — погодився він. — Просто не факт, що і тепер з'їдуть.

— Шура, — сказав я йому. — Навіть якщо не з'їдуть — це наші спільні проблеми. Домовились?

— Домовились, — сказав Травмований повагавшись і рушив на вихід.

На порозі мене зупинила Тамара.

— Почекай, — затримала на мить, і цієї миті вистачило, аби Травмований усе зрозумів і покотився сходами вниз, лишаючи нас самих. — Ти вибач, я, мабуть, зайвого наговорила вчора.

— Все нормально, Тамаро, — спробував я її заспокоїти. — Я тобі ввечері зателефоную.

— Зателефонуй, — погодилась вона, — якщо не забудеш.