Сергій Жадан - Ворошиловград

Торкнулась моєї руки і якийсь час мовчала, дивлячись кудись за вікно.

— Я знала — щось станеться, — раптом сказала вона. — Відчувала. Але допомогти так нічим і не змогла.

— Чим ти могла допомогти?

— Не знаю, — сказала Ольга. — Не знаю. І що тепер робити — теж не знаю. Не забудь заїхати за мною, добре? — попросила знову.

— Не забуду, — запевнив я. — Не хвилюйся.

Вона дістала з кишені свій мобільний, передала мені.

— Поклади де-небудь, — попросила.

Я взяв у неї з рук телефон. Можна? — спитався і швидко знайшов серед контактів номер Травмованого.

Пішли довгі гудки. Перший, другий, третій. Я вже збирався відкласти слухавку, як раптом почувся дивний звук, наче ввімкнувся автовідповідач, і з того боку з'явився ледь відчутний протяг, що поступово наростав. Так, ніби дув холодний морський вітер, видуваючи з повітря всі звуки й голоси, забиваючи все своїм крижаним диханням.

Вітер зривався й завивав, накочуючись із порожнечі. Таке враження, що я потрапив на підпільні радіохвилі, якими користувались пілоти, пролітаючи над цією закинутою територією. Поступово в шумі й протягах почулись нерозбірливі голоси. Вони перекрикувались у далекому ефірі, звертались один до одного, повідомляючи про щось важливе. Але як я не прислухався, як не намагався розрізнити окремі слова, у мене нічого не виходило. Лише віддалений рівний шум заповнював собою потойбіччя. Поступово голоси зникли, й важка невимовна тиша запала в ефірі. Я вимкнув телефон і поклав слухавку на підвіконня.

— Що там? — запитала Ольга.

— Нічого, — відповів я їй. — Зовсім нічого.

Вона ще деякий час лежала в темряві з відкритими очима, торкалась моєї руки, легко зітхала і наспівувала щось упівголоса. За якийсь час заснула, дихаючи рівно й відсторонено.

Сєва мене не дочекався. Коли я вийшов надвір, його вже не було. Потрібно було якось добиратись додому.

Я пройшов вулицею, пірнув під темні яблуневі гілки, звернув коротким шляхом і незабаром знову опинився коло лікарняної стіни. Втретє за сьогодні.

Повітря зовсім остигло, небом протяглись хмари.

В місті було тихо й порожньо, місячне світло вихоплювало з темряви важкі гілки фруктових дерев і холодні від роси металеві дорожні знаки. Я йшов, згадуючи, що стоїть за будівлями, які мені траплялись. Минув лікарню, в якій колись лежав брат із апендицитом. Згадав, як ми, молодші, бігали до нього, перелазячи через цегляну стіну.

Минув білий квартал зони, куди ми з братом приходили, аби переговорити з охороною — у брата були якісь справи, а я просто крутився коло нього. Минув монастир, в якому раніше стояла військова частина і де раніше служив наш старий. За монастирем була моя школа — плац із турніками, розлініяний асфальт, нички з сигаретами, діри в огорожі, через які можна було пролізти. Далі темнів готель. Я згадав, як ми приводили сюди жінок, уже зовсім дорослими, вже маючи кишенькові гроші й невеликий вуличний авторитет, маючи якісь уявлення про любов. Напроти темніла телефонна станція, де свого часу відкрили відеосалон і куди ми вже не ходили, оскільки показували там здебільшого якісь фільми про карате, які нас, дорослих, уже мало цікавили.

Далі була поліклініка, де ми колись купували спирт, за нею — цілодобовий на розі, в якому раніше наливали всім спраглим, незалежно від стану, віку та віросповідання. Потім праворуч на мить з'являлась пожежна вишка, під якою ми колись улаштували дивовижний мордобій. За нею був райвідділ, куди нас усіх потім і забрали. Далі починались тихі двори, зарослі травою і заліплені павутиною, темні провулки з ретельно поламаним асфальтом, потім траса тяглась за місто, і виходячи нею, я ніби вкотре назавжди залишав ці вулички та будинки, покидав це місто, лишаючи в ньому друзів, родичів та коханих. Дивовижне поєднання втрати й тривоги охоплювало на мить, але швидко відступало, й солодке відчуття ритму вказувало на те, що траса лише починається, і їхати нею можна безкінечно довго в будь-якому напрямку. За останніми будинками починались порожні поля, далі темряву перетинала дамба. За дамбою гостро зблискувала в світлі місяця поверхня ріки.

За рікою темніли пагорби, а вже на пагорбах лежало нічне повітря, ніби сукно, з якого мали шити чохли для меблів.

За той час, що мене не було, тут нічого не змінилося. Скло, залізо й випалена трава на узбіччі. Вогні будинків далеко за дамбою. Тиша, що стояла довкола. Голоси й шепоти, що розчинялись у ній. Сторожкі тварини. Заснулі риби.