Сергій Жадан - Ворошиловград

Все це нечесно й підло, і почуваєшся ти при цьому останнім мудаком, який намагається за будь-яку ціну врятуватись.

Ось, а тут було зовсім інакше — я бачив, що їм від мене, за великим рахунком, нічого не потрібно, що вони спокійно обійдуться й без мене. Ну та раз уже я тут, раз мене закинуло саме до них, то вони мене вже не здадуть, щоби я й не сумнівався. Не здадуть, хоча я для них випадковий і малознайомий хуй із бугра. Я відразу зрозумів, що коли і тут не втримаюсь, ну, то справи мої будуть зовсім погані.

І жодні молитви мені тоді не допоможуть.

— А вони знали про тебе?

— Паша знав. Я йому сам розповів. Першого ж вечора.

Просто я їх усіх побачив і зрозумів, що не треба нічого приховувати, собі ж гірше буде. А Паша був у них за старшого. Як і тепер. Ось я йому все й розповів. Сказав, що хочу, аби все було по-чесному, і якщо їх не влаштовує батюшка-торчок — я, звісно ж, звільнюсь. Знаєш, що мені відповів Паша? Він відповів, що якби всі місцеві торчки почали звільнятись, у місті різко б підскочила кількість безробітних. Одним словом, попросив, щоби я не парився і займався своїми справами. Себто співав із ними псалми та хрестив їхніх дітей. І я залишився.

— Ясно.

— Але це ще не все, — продовжив пресвітер. — Це, Гєра, ще не все. Я таки зірвався. Пропрацював півроку, і все по новій. Навіть гроші церковні привласнив, там небагато, щоправда, було, але все ж. Мене витягнув Паша.

Він відразу зрозумів, що зі мною діється, не дав відірватись по повній. Зачинив у себе вдома і тримав, доки я не прийшов до тями. Лікував народною медициною. Усім говорив, що в мене грип. І ось тоді я сказав собі: чувак, тобі насправді насрати на власне здоров'я, це зрозуміло.

І кар'єрою ти не надто переймаєшся, це теж зрозуміло.

І на заповіді Христові ти, в обхід усіх службових рекомендацій, за великим рахунком клав. Але, чувак, якщо ти справді не хочеш горіти в пеклі, на повільному вогні, як напівфабрикат у мікрохвильовій пічці, то тримайся за цих дивних, не зовсім адекватних, але надзвичайно щирих і відвертих прихожан. Не кидай їх. Будь разом із ними.

Хочеш — читай їм псалми, хочеш — хрести їхніх дітей.

Зрештою, не так важливо, чим саме ти будеш тут займатись.

Головне — лишайся з ними. Вони тебе не здадуть, у них так не прийнято. Ну якось так воно все й було, — закінчив пресвітер і ввімкнув телефон. — А Шуру, — додав він помовчавши, — я майже й не знав. Вірніше, ми з ним майже не спілкувались. І з братом твоїм теж — майже не спілкувались. Але це нічого не змінює — вони тут усі разом. Ми, Гєра, всі тут разом, розумієш? Я знаю, про що говорю. Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є — маєш шанс померти не останньою скотиною.

— Та все вірно, — погодився я. — Все вірно ти говориш. Але ось бачиш — Травмованого пристрелили, брат мій кудись звалив. Вони все правильно роблять, я згоден із тобою, але дивись яка річ — вони тут окопались і думають, що зможуть від усіх відбитись. А виходить так, що їх по одному відстрілюють, видавлюють звідси і скоро видавлять усіх.

— Думаєш, видавлять?

— Думаю.

— Може, й видавлять, — погодився пресвітер. — Може бути. Але все одно — доки їх не видавили, вони будуть триматись разом, розумієш? Я, Гєра, бачив у своєму житті різних людей. Дуже різних. Більшість із них були слабкими й беззахисними. Більшість із них зраджували й здавали своїх. Думаю, це саме від беззахисності. Як би там не було — життя робить із людей слабаків і зрадників, це я тобі як священик говорю. Тому якщо їх справді всіх видавлять, як ти говориш, то мене видавлять разом із ними. Оскільки я, Гєра, теж окопався. У нас спільна відповідальність. І спільна вдячність.

Він знову витягнув і відімкнув мобільний. Слухав траву, що шелестіла на вітрі. Пообіднє сонце закочувалось за лікарняну стіну, червоно торкаючись вікон реанімації.

— А ще я їм фокуси показую, — несподівано сказав пресвітер.

— Що? — не зрозумів я.

— Фокуси, — повторив священик. — Циркові. У нас, коли я лікувався, терапія така була, нас фокуси вчили показувати. Говорили, ніби це має повернути нас у дитинство.

У нас там один нарком був, він у цирку працював, жонглером. Його до нас просто в цирковому трико привезли.

Він нас і вчив. Ось, дивись, — пресвітер непомітним рухом дістав із кишені піджака пляшечку зі спиртом, нахилився, ніби поправити шнурівку на ботинку. Швидко приклався до пляшечки й тут-таки непомітно її сховав. Потім миттєвим рухом вийняв звідкись із повітря запальничку зіппо, підніс її до обличчя, і раптом випустив із рота потужний струмінь синього вогню.