Сергій Жадан - Ворошиловград

Я злякано відсахнувся. Але вже за мить він сидів із тим-таки спокійним та задумливим виразом очей.

— Оце ось, — сказав, — і називається колективною терапією.

Я навіть не знав, що відповісти.

— Ти зараз куди? — запитав він.

— Потрібно закінчити деякі справи, — відповів я. — Дуже важливі.

— Давай, — підтримав він мене. — В разі чого телефон мій знаєш.

— Значить, говориш, вдячність і відповідальність? — перепитав я його.

— Так, — ствердно кивнув він у відповідь. — Вдячність.

І відповідальність.

В готелі на першому поверсі стояли гральні автомати.

На високих стільцях сиділи кілька піонерів зі скляними очима, на підвіконні спала сидячи дівчинка в кедах, з фарбованим у червоне волосся. Коридором снували якісь чечени, виносячи ящики, в яких глухо перекочувались грейпфрути. Я підійшов до чергової. Назвав своє ім'я, спитався, чи мене ніхто не шукав. Вона відразу ж назвала номер кімнати. Добре, коли на тебе чекають, подумав я, і пішов нагору.

Готель нагадував напівзатонулий корабель — втекли звідси не всі, але лише тому, що тікати особливо не було куди. Я пройшов довгим темним коридором. Пахло фарбою і готельними меблями.

Двері були напівпрочинені. Чути було, як у душі стікає вода. Я постукав, проте ніхто не відповів. Прочинив двері й ступив досередини. В кімнаті стояли два ліжка, між ними знаходився письмовий стіл. Було неприбрано, всюди валялись джинси, бейсболки, зіжмакані простирадла й залиті гірчицею дамські журнали. Одне ліжко стояло порожнє, на іншому сидів чувак, молодший за мене, років двадцяти п'яти, не більше. Сидів, натягнувши до підборіддя колючу готельну ковдру і тримаючи в руках фруктовий йогурт. На стільці перед ним стояв увімкнений ноутбук, на екрані якого крутився жорсткий порнофільм. Без звуку. Так ніби головні герої не хотіли нікому заважати. Чувак навіть не побачив, як я ввійшов, скоріше, помітив моє відображення в моніторі.

Йогурт вислизнув йому з рук і впав на підлогу, розливаючись солодкою полуничною плямою. Чувак зашпортався, щось там собі поправляючи й приводячи в норму, різко, можливо, аж надміру різко, якось демонстративно відкинув убік волохату ковдру і зіскочив на ноги. Мав на собі спортивні штани, причому я завважив, що фірмові, й білу майку і схожий був на пасажира купейного вагона, який щойно скинув ділового костюма й залишився в домашніх трениках на босу ногу. Збоку на голові в нього справді була лисина, як і переповідала Ольга, але дорослішим вона його не робила. У лівому вусі мав гарнітуру, подібну на важкий слуховий апарат. Повернувшись до комп'ютера, ударив по клавішах, намагаючись вимкнути порнуху.

Знову обернувся до мене, дивлячись нахабно, проте не зовсім упевнено. Зображення на ноуті зависло, і золотава жіноча голова, відчайдушно до чогось присмоктавшись, тьмяно здригалась у нього за спиною, хоча він цього і не бачив.

— Германе? — запитав дещо розв'язно. — Діма, — простягнув руку вітаючись. — Сідай, — показав рукою на стілець коло дверей.

Я скинув на підлогу перемащений чимось липким космополітен і сів. Діма кинувся було, аби підняти журнал, проте в останню мить стримався. Стояв і показово розглядав мене з голови до ніг, поступово приходячи до тями і вирішуючи, як саме слід зі мною поводитись. Білявка за його спиною і далі всмоктувала в себе щось потойбічне, виглядаючи на тлі його треників контрастно й барвисто.

Я ще не встиг нічого сказати, як вода в душі стихла, і за якусь мить до кімнати ввалився його напарник — пухкий і довговолосий, у синій піжамі й пухнастих, якихось жіночих капцях. На ходу витирав голову смугастим рушником.

Мене спочатку взагалі не завважив, утім, відчувши напругу в погляді сусіда, скосив очі в мій бік і швидко застебнувся на всі три ґудзики.

— Це Герман, — з нещирою втіхою в голосі повідомив йому Діма.

— Владік, — промовив довговолосий холодно, дивлячись на мене важким поглядом.

Він хитнувся в мій бік і завис, мабуть, вирішуючи, потиснути мені руку чи ні. Вирішив, що не треба. Я теж не поспішав із ним вітатись.

— Прикинь, — далі говорив Діма, безцеремонно мене розглядаючи. — А ми тебе шукали. Добре, що прийшов.

Правда, Владік?

— Правда, — незадоволено промовив Владік.

Я розумів, до чого вони вели. Владік виглядав попростіше, і Діма відвів йому роль усім незадоволеного.

Він мусив висіти наді мною, вантажачи й лякаючи. Владік і справді висів. Причому в прямому сенсі — став просто наді мною, так що я навіть відчув запах його крему після гоління. Діма ж був, мабуть, більш хитровиїбаний і намагався справити враження свого хлопця — відкритого, простого і в міру нахабного. Очевидно, душу я мав відкрити саме йому, а Владік, мабуть, тут був просто так, для меблів.