Лариса Денисенко: 24:33:42

Макс прокинувся о п'ятiй. Я теж не спала, дивилася новини. "Привiт". - "Привiт нареченому! Хвилюєшся?" - "Трохи є. Сьогоднi буде стiльки народу… Наїхали цi британцi, жах. Тiльки б все швидше минулося". - "I не помiтиш". - "Слухай, а як почуваєшся, коли стоїш - а всi тебе вiтають i вiтають, вiтають i вiтають?" - "Вiтовський! Тобi власне прiзвище говорить - вiтання ти переживеш! Вiдверто кажучи, я почувалася жахливо. Уяви, вiдчуваєш себе картонною фiгурою, на зразок фiгур акторiв та полiтикiв, якi ставлять фотографи на центральних площах мiст, люди пiдходять до них i фотографуються. Пiдходять та фотографуються, а в тебе вже от-от порветься рот вiд посмiшок". "Фух…" - "От тобi i фух. Добре, що гостi не дозволяють собi виштовхувати наречену та нареченого з весiльного одягу i не фотографуються в ньому". - "Це - правда. Слухай, все ж буде добре, так?" - "Знаєш що, Максiчеллi, якщо ти стосовно свого шлюбу хвилюєшся тiльки за процедуру його проходження, а не за сам шлюб - в тебе все просто супер!"

Якi ж вони були гарнi - Макс та Гаель. Я ще раз повторила: "Макс та Гаель" - поєднання iмен наче створено для роману або стрiчки. Ми з Вiтовським теж непогано виглядали, хоча вiн постiйно смикався сам, або смикав Вiолетту, її чоловiка та мене. "Якщо ти не припиниш смикатися, Вiтовський, Вiолетта поставить тобi дiагноз: параноїдальний невроз. I буде вимагати, щоб ти лiкувався", - промовила я до нього. Вiн ледь не пiдстрибнув: "Га? Що ти кажеш?" Вiолетта Вайгель-Вiтовська мала чудовий вигляд в складнiй сукнi фiалкових вiдтiнкiв. Макса та Гаель вона називала "голуб'ятами", а Гаель кiлька разiв назвала "любонька". Вона наблизилася i наче поцiлувала мене у вилицю. Насправдi вона зробила вигляд, що поцiлувала, за що я була їй вдячна. "Олександро, як ви вважаєте, все це надовго? В мене - виступ на радiо. Боже, яке крижане шампанське, ще сипiтиму. Наче навмисно!"

Мати Гаель вдягла золоту сукню. Взагалi золота сукня була мрiєю кожної дiвчинки з мого двору. Ми марили золотими сукнями, постiйно уявляли себе в них, хоча мало хто з нас мав чiтке уявлення щодо того, як ця сукня має виглядати. Одне ми знали точно: це - краса нелюдська! Якби я тодi знала, що омрiяна нами золота сукня може мати такий вигляд - я б притнула свого язика. Моя фея з великим запiзненням вирiшила продемонструвати менi золоту сукню у всiй її красi. Я сидiла поруч з Емiлiєю i могла помацати тканину. Могла навiть обережно пiдчепити краєць сукнi, пiдтягти до себе i побачити - як воно, менi, в золотiй сукнi. В мене була важлива мiсiя - я перекладала Емiлiї все, що говорила жiнка з чаклунським медальйоном на шовковiй стрiчцi. Я думала пожартувати, сказати Емiлiї щодо того, що цим медальйоном поєднуються серця закоханих, але потiм вирiшила, що з неї досить усвiдомлення можливого арешту за вiдвiдування балету в сланцях. "Медальйон може її добити", - подумала я.

Володарка магiчного медальйона верзла звичайнi маруднi дурницi про широкий шлях, про руку в руцi, про те, що плiч-о-плiч, про те що - нова родина - щаслива країна. Я вже втомилася це перекладати. Бiльш за все мене хвилював мiй чоловiк, в якого був такий блiдий вигляд, наче вiн от-от гепнеться вiд перенервування. Я так загледiлася на Вiтовського, що не помiтила, як переклала: "В принципi, вона говорить все належне та доречне лайно, яке зазвичай проголошується в таких урочистих випадках". Емiлiя подивилася на мене з повагою та запитала: "Рiаллi?" "Ще б пак, - вiдповiла я. - Зараз вам треба пiдiйти до них, вони будуть вам вклонятися". - "Не треба менi вклонятися, за кого ви мене маєте? Це - феодалiзм!" - обурилася Емiлiя Гуїллiм. "А що поробиш?" - запитала я i без зайвих слiв випхала її до наречених. А сама пiдiшла, щоб долонями пiдтримати чоловiка. Вiтовський посмiхнувся менi бiльш впевнено.

А потiм українська частина запрошених верещала "гiрко", чим уводили в прострацiю британцiв - вони нiяк збагнути не могли, чого це нам всiм раптом стало гiрко. Навiщо це взагалi потрiбно? Але це слово та, особливо, дiя, яку воно викликало, засмакували їм швидко, i вони почали з ентузiазмом вигукувати: "гiрко, гiрко, гiрко"! А тодi рахувати поцiлунки. Всi пили шампанське, дарували квiти володаркам чарiвних медальйонiв. Я з Вiтовським захотiла усамiтнитися. Вiн заспокоївся та виглядав щасливим. "Знаю, знаю, поводився як пришелепкуватий iдiот". Ми принишкли в кутку та цiлувалися, аж поки не почули, як "гiркують" та рахують нам, а Макс, веселий та несамовитий, наближається до нас з вiдкоркованою пляшкою шампанського, що стирчить з його кишенi, втопивши вуха в кришталевi бокали, а поруч верещить Гаель, яка теж наближається до нас - з фотоапаратом.