Лариса Денисенко: 24:33:42

"Щось ти сумний, Женю. Я розумiю, що бiля могили батька не будеш стрибати та рок-н-ролити, але ти все одно дуже сумний. Що тебе непокоїть?" - "Давайте краще я допоможу вам прибратися". - "Женю - це вже нi. Я з цим сама впораюся, менi це в радiсть". - "А можна запитати вас?" - "Краще запитай, iнакше зараз почну гомонiти про рiдних, друзiв, пiнчера свого Розку та сусiду-наркомана - пожалкуєш, що не спрямував мене у потрiбне тобi рiчище". - "Софiє Аркадiївно, я ж вас давно знаю, i Семена Франсевича - i нiколи в своєму життi не бачив бiльш гармонiйної пари. Скажiть, в чому таємниця? Як зберiгати стосунки? Вiд кого це залежить? Як упорядковувати власнi емоцiї, як долати власнi пiдозри? Як вiдчувати одне одного? Як говорити одне одному про все, i не боятися, що тебе хибно зрозумiють, образяться чи образять? Чого вас досi тягне сюди, до Семена Франсевича? Поговорити, посмiятися, пожалiтися? Ви ж не самотня та така екстравертна, вас оточують рiзнi люди, переконаний, що вам цiкавi вашi подруги, але ви все одно йдете сюди".

"Правий ти, правий, хлопчик. I подруги в мене є, дуже хорошi. I друзi, Семенкiв спадок, та й не тiльки. Я тобi зiзнаюся, в мене навiть є залицяльник, дуже приємний чоловiк, бадьорий такий старигань, я Семенчику про нього завжди розповiдаю… А таємниця? Семенчику подобалася моя вдача перетворювати все в комедiю. Прийде вiн, програв в судi, клiєнти наговорили гидотних речей, похмурий, що тобi сказати. А я пiдiйду i розiграю з цього всього комедiю, i вiн вже регоче, плескає в долонi, фантазеркою мене кличе, попустило. Я так свою онкологiю налякала. Реготанням. Онкологiя подумала: навiщо така пришелепкувата дурепа там, за обрiєм? Та й залишила мене у спокої, вiдступила.

А Семенчик завжди говорив, що я гарна до нестями. I так говорив, що я, дурепа, в це завжди вiрила, а потiм й iншi повiрили, а що в менi гарного було? Двi ноги-сiрники та дупка-картопля. Носате опудало з пишним волоссям. Але вiрила. Й iншi вiрили, залицялися, вiршi присвячували, багато чого було… От що, хлопчику мiй, треба не так вже й багато: довiряти iншим, вiрити собi та жити власним життям". "I все?" - "Все! Бач який. Думає, що це легко. А ти спробуй". I я вперше задихав на всю мiць легенiв. Не тому, що я спробував, i все в мене вийшло. А тому, що я зрозумiв, що в мене вийде, бо я розумiю, що це - правильно. Що я зараз вiдчував? Спокiй та впевненiсть, пiднесений настрiй. Софiя Аркадiївно, та ви - чаклунка, чарiвниця. I красуня! Звiсно що красуня, про це всiм вiдомо! Що вона таке каже, ще батько за нею вмирав…

Шу дивилася на мене мовчки, вичiкувала, тiльки губи були напоготовi - посмiхнутися. Я намагався виглядати спокiйним. Посмiхнувся їй. "Вибач-вибач-вибач", - сказав та поцiлував її в нiс. Їй подобалося, коли я цiлував її в нiс. "А це що в тебе таке?" - "Юкка. Хлопчик. Звати - Бiрд. Буде стояти в тому кутку". - "Ти його покарала?" - "Нi, я його врятувала. А стояти йому там буде зручнiше. Юкки люблять кутки". "Будемо пити каву?" Вiд цiєї пропозицiї вона засмiялася. "А ти знаєш, що в мене є чоловiк?" - "I хто вiн?" - "Дуже недовiрлива особа". Довiряти iншим, вiрити собi та жити власним життям. Я бiльш не прислуховувався, що вона кричить, коли ми кохаємося, я кохав її.

А через мiсяць Максик повiдомив нам, що одружується. На своїй таємничiй валлiйцi. Шу, виявляється, навчила його своєму старому перевiреному методу: як звабити людину светром. I цього разу вiн також спрацював. "Може, через повагу до магiї светрiв (я сказав, що вона може патентувати ще один метод: як звабити чоловiка шаликом i видати книжку: одяг не культ, а засiб зваблення) вiн припинить нарештi воювати з моїми кофтинками?", - реготала вона.

Макс зараз був таким кумедним! Вiн був схожий на мого старого спанiеля, який умiв вiдчувати, що за кiлька днiв батько вiзьме його на полювання. Тому вiн поводився, як кумедний бешкетник: бiгав по хатi з висунутим язиком, хвiст його крутився, як маленький пропелер, кiлька разiв на день вiн пiдходив до кожного з членiв родини, щоб повiдомити про своє мисливське щастя, очi його палали, час вiд часу вiн попискував вiд збудження. "Слухай, ти зараз схожий на мого спанiеля…", - почала я i хотiла розвинути свою думку, як Макс образився. "Шу, ну чого ти до нього докопуєшся, бачиш, вiн нервується!" - сказав менi Вiтовський-старший. Вiн теж дуже нервувався. Макс образився i на нього. Вiн сказав, що не нервується i не збирався нервуватися. "Я що, пудель чи канарка, аби нервуватися?" - запитав вiн. Я сказала, що вiн не пудель, тому що вiн спанiель. Макс почав оглядати кiмнату, шукаючи, чим у мене поцiлити. Потiм вiн вийшов на середину i ще раз повторив, що вiн не нервується. При цьому вiн так крутив вказiвний палець лiвої руки, що ще трохи - i я б йому повiрила та спокiйно повезла в травмпункт. Натомiсть ми його своєю прискiпливiстю вже дiстали, сил немає. А за кiлька днiв приїде мати Гаель. "Тобто - Гальки", - гигикнули ми разом з Вiтовським-старшим, i Макс, тицяючи в нас пальцем: "Ви, ви, якi ж ви…" (шкодував, мабуть, що то не револьвер), вибiг з кiмнати.