Лариса Денисенко - 24:33:42

Це принесло Ганну. Власною персоною. Ганна написала такого листа: "Привiт, жопусiк! Вчора одна наволоч на iм'я Антон, якого ти постiйно захищаєш, не допомогла менi з важким переїздом. Сказав, що вiн давно не бачив свою донечку. Цiкаво, а чому вiн схотiв побачити її саме в той день, про який я попереджала його за тиждень та ще й нагадувала по середах i п'ятницях, а вiн обурювався, яка я маруднюча. I що? Вiн пiшов до доньки, а менi довелося витрачати сiмсот євро за перевезення. Класно? А вчора йому закортiло потрахатись, i вiн подумав: о, а в Ганни ж все нормально владналося з помешканням, i трахається вона добре, то чого б не потрахатися i не вiдсвяткувати в такий спосiб входини? Але я навiть не про це. Я хотiла тебе попередити, що розраховувати треба тiльки на себе. Спиратися на чоловiкiв все одно, що руками спиратися на багнюку бiля урвища. Цiлую мого жопусiка, твiй жопусiк Ганна. Як ти?"

В мене почалися моральнi тортури. Я не знала, що робити. Я завжди була людиною, яка розумiє усiх. Геть усiх. А де межа мiж розумiнням усiх та дворушнiстю? Вiтовський вважав, що ця моя риса характеру - типова дворушнiсть. "Шу, але не можна бути хорошою для усiх", - казав вiн. I я погоджувалася, але менi хотiлося бути хорошою. Я не могла ображати своїх друзiв. Голова вже паморочиться вiд усiх цих роздумiв. Зранку голова-звiрятко Вiтовського на моїх колiнах з нiсенiтницею щодо Макса, тепер - цi. Що ви всi вiд мене хочете? Американськi психоаналiтики, наволочi, за таке гребуть величезну грошву - подумала я. Але бiда не буває одна, тому саме зараз я почула голос Сашка. "Шу, нам телефонує секретарка професора Б. Ж-П. Вiн хоче, щоб саме ми ним зайнялися". - "Сашко, я не хочу займатися професором, i тобi це вiдомо. Думаю, що i ти, i Наталка,

i навiть Ральф, а, може, Ральф насамперед, не хочуть ним займатися. Скажи, що в нас немає часу i ввiчливо скажи йому: до побачення. Якщо в нас є вороги, термiново порадь їх професору". Нi, тiльки не професор Б. Ж-П. Бо я чудово пам'ятаю, що було, коли вiн впав нам всiм на голову.

Професора Б. Ж-П. порадив запросити мiй приятель, колега з Мiнiстерства закордонних справ Iталiї. "Професор - наша людина. Вiн справжнiй профi, знає Хартiю мiсцевого самоврядування, як тапер пристойного ресторану - шансони. Вiн саме той, хто вам потрiбний для цього семiнару". Рекомендацiї Джулiо було достатньо для того, щоб запустити професора в процес. Сучасний етикет. Я не чула голоса цiєї людини, попереднє запрошення - попередня згода, потiм все те саме, але на офiцiйному рiвнi. Кiлька мiсяцiв - i професор вилiтає вчити нас демократiї. Моя контора вiдповiдала за забезпечення перекладу пiд час семiнару та у вiльний час. Я повинна була зустрiчати їх в аеропорту - тендiтного iталiйця Паоло Загребельського з Турiна (вiн був переконаний, що є нащадком нашого великого письменника Павла Загребельного, але знайомитися з ним соромився, дослiджував цю тему самотужки - копирсався в архiвах i вiв сумнiвне листування iз сумнiвними особами) i професора Б. Ж-П. з Швейцарiї. Летiли вони одним лiтаком з Цюриха. Я чудово знала, як виглядає Паоло, але як виглядає професор - не мала жодного уявлення. Тому пiд час очiкування я фантазувала на тему зовнiшнього вигляду професора Б. Ж-П. Спочатку я бачила його опасистим, окiсним мамулою, вдягнутим в костюм-трiйку, при дорогих окулярах та з представницькою лисиною по центру круглої голови. Пихата наволоч. Потiм - тендiтним з вузькими стегнами вихрастим чоловiком, який трохи запинається, коли говорить, в розтягнутому светрi. Цей професор був реготуном.

Але дiйснiсть перевершила всi мої припущення. "Прибери лапченята вiд возика". Я почула французьку мову i побачила доволi дивного суб'єкта в мисливському капелюсi, червонопикого, в твидовому картатому костюмi бруднуватого жовтого кольору. В нього був такий вигляд, наче в сковорiдки, на яку розбили двадцять яєць. В петлицi стирчала люлька, з кишенi блискучим срiбним оком-пробкою дивилася на мене фляжка. Вiн намагався вдарити по руках митника, який розгубився. Я вперше бачила розгубленого митника. Поруч з цим суб'єктом червоним раком, час вiд часу задкуючи вiд войовничого возика, шкутильгав маленький Паоло. Я зiбралася прибрати табличку з прiзвищами дорогих гостей, але не встигла. Перед моїм носом рожевою сарделькою стирчав великий професорський палець, який прорвався крiзь цупку плоть картону. "Професор Б. Ж-П. - це я". Повiдомив господар пальця й зайшовся витягувати його з дiрки. Палець не витягувався. Тодi професор Б. Ж-П. почав розмахувати картонкою, а потiм нахилився та притиснув її ногою. Палець було звiльнено. Професор був таким червоним, що не звернути на нього увагу було неможливо. "Ми приїхали", - тихо повiдомив менi витончений Паоло, який подарував менi традицiйну коробку з iталiйськими солодощами та к'янтi. "К'янтi будемо пити вдень, - сказав менi професор. - Вдень таке лайно ще можна вживати".