Лариса Денисенко - 24:33:42

"Батьку, а ти взагалi мамi казав, що ти одружуєшся?" - "Угу, сказав. Вчора з нею обiдали, а що?" - "I що вона сказала?" Батько вiдповiв, що мати його привiтала. "А ти їх знайомив?" Свербiло ж менi! "Нi, але при нагодi обов'язково познайомлю". Я бачив, що батько ледь стримується, щоб не запитати, яка менi рiзниця i яке моє дiло до його стосункiв з матiр'ю та Клятою Шу.

Моя мати - складна людина, вона сама зробила з себе iнтелiгентку. Виплекала. Її родина була простою, батько та мати не читали книжок, не їздили до мiста, хоча до мiста було двадцять хвилин електричкою; пiд час обiдiв не обговорювали стрiчки та полiтичнi подiї, їли мовчки. Бабця займалася городом та дiтьми, а дiд працював на заводi, в недiлю бабця пекла оладки, якi поливалися медом. Потiм дiд йшов до мiсцевого генделика пити червоне солодке вино та спiвати. Жили вони разом, але поодинцi. Разом вони зробили матiр та її сестру, яка потiм померла пiд час пологiв в двадцять рокiв, та дивилися кiно про Штiрлiца. Дiд бабцю колотив. Можливо, це було єдиною його позазаводською розвагою. Коли мати, яка з дитинства була гоноровою, запитала в бабцi, скiльки можна терпiти цi побиття, бабця щиро здивувалася та вiдповiла таке: "Та що ти, доцю, таке кажеш. Iванко в мене набожна людина. Свята! Нiколи не бив мене по недiлях".

Мати почувалася там чужинкою. В чотирнадцять рокiв вона досконало знала нiмецьку мову, хоча терпiти її не могла, просто сусiдкою батькiв була стара дiва - полька панi Бронiслава - викладачка нiмецької мови, з якою матерi було комфортнiше та непорiвнянно цiкавiше. Вона щодня ходила до неї у гостi, слухала старi платiвки з музикою Баха, вчилася нiмецької, захоплювалася творами великого Iоганна Гете та розiгрувала по ролях з панi Бронiславою п'єси талановитого Франка Ведекiнга та генiального Бертольда Брехта.

Мати захоплювалася не тiльки творами, але й думками Гете, девiзами для свого життя вона ще малою обрала такi: "Хто довго розмiрковує, не завжди знаходить краще рiшення", а також: "Дайте людинi мету, заради якої варто жити, i вона зможе вижити в будь-якiй ситуацiї". Мати поважала своїх батькiв за те, що вони виживали в будь-яких ситуацiях. Мати зневажала їх за те, що в них не було нiякої, на її погляд, мети. В матерi була мета, вона змогла вижити серед чужинцiв та обрати собi рiдну душу, а зволiкати вона ненавiдила i не зволiкала нi з чим.

Я зараз думаю, а якою б була моя мати, якби з чотирнадцяти рокiв її улюбленою п'єсою не стала "Матiнка Кураж"? Яким був би я, якби в мене була iнша матiр? Матiнка Кураж, я пам'ятаю її закинуте догори вузьке та вилицювате обличчя, вона виє, її донька загинула, вона кидається у вiйну прокльонами, наче камiнням, а сама мацає лантух з воєнним товаром, який встигла попри небезпеку принести її загибла донька. Це видовище викликало в мене огиду. Я запитував маму, подобалася їй матiнка Кураж, чи нi? Мати нiколи не вiдповiдала на запитання, вона лише сказала про те, що матiнка Кураж була цiльною людиною, яку знедолила вiйна, а ще додала, що невiдомо, як поводилися б ми в такiй ситуацiї. Мати є з тих, хто запитання ставить. Це своє вмiння вона перетворила на професiю. Нiщо з того, чим вона володiла чи що вона зростила, не мало б колоситися саме по собi, навiть для краси. Все повинно було працювати на неї.

Панi Бронiслава возила матiр до Москви, де вони разом насолоджувалися цiєю п'єсою, вони передивилися всi можливi стрiчки та телепостановки. Матiр обожнювала акторку Єлену Вайгель, яка першою зiграла панi Кураж. Коли Галина Iванiвна Вовкун пiшла отримувати паспорт, вона отримала його на iм'я Вiолетти Iоганнiвни Вайгель. Незважаючи на те, що я був народжений Вiолеттою Вайгель-Вiтовською, менi довелося познайомитися з обома жiнками. З рiшучою та показово стриманою, надзвичайно стильною WWW (Wiolette Weigel Witowska), та з хамуватою феською Галькою Вовкунихою. Пiсля отримання паспорту мама стала посмiховиськом в очах всего селища, але це їй було байдуже, цих людей в її свiтi не iснувало, в неї була мета i не було часу на зволiкання.

В нашiй квартирi були фотокартки лише панi Бронiслави, натомiсть жодної свiтлини мамчиних батькiв. Мати позицiонувала її як свою рiдну тiтку. "А чого до нас нiколи не завiтають твої батьки? Бабця та дiд! Батьковi ж з нами живуть! А твої нiколи не завiтають. Вони на нас образилися?" - якось запитав я. Менi здавалося природним, що дiд та бабця обов'язково мають бути та приїздити хоча б на вихiднi. Мати дивилася на мене з нiмою огудою (я тодi не знав, що нiмий трагiзм, як i прiзвище, мати запозичила у згаданої нiмкенi Єлени Вайгель, яка скорботу i вiдчай нiколи не грала криком та словами, вона вiдкривала рота i мовчала, i зал завмирав, наскiльки сильним та вiдчайдушним був її бiль), вона вiрила в те, що була сиротою. Вона вiрила в те, що її виховала тiтка Бронiслава. Втiм, в це вiрили майже всi, крiм, мабуть, мого дiда, мати йому нiколи не подобалася, але вiн нiколи не втручався в батькове життя. Принцип невтручання - родинний принцип Вiтовських.