Лариса Денисенко - 24:33:42

Я думаю, всiм вiдтепер стало зрозумiло, що позов до "Ейр Франс" знаходився в надiйних руках.

З Євгеном ми зустрiлися в невеличкому барi. Вiн виглядав невпевненим. Забагато жестикулював, це було йому непритаманно. Я теж нервувалася. Вiн спитав, що я буду пити, я чомусь замовила пиво, вiн спохмурнiв.

Але замовив пиво й собi. "Буду пити те саме. Чим закушуватимемо?" Я сказала, що нiчого не хочу їсти. Насправдi менш за все менi хотiлося, щоб вiн подумав, що я використовую його. Чужi грошi, байдуже, позиченi чи подарованi, я вiдчувала краденими, це була стара проблема, але вiн про це не знав. Вiн мав зовсiм розгублений вигляд, але замовив карпаччо з риби. Половинки лимонiв виглядали, наче здивованi брови. Карпаччо з риби їли двi виделки. Ми його не торкнулися. Я постiйно мацала своє волосся, вiн торкався краватки. Сказав, що не любить краватки, але зранку збирався у справах, а без краватки пiд час переговорiв вiн почувається невпевнено. Я щось вiдповiла. Навiть не пам'ятаю, про що ми говорили. Напевне що про Марлена, претензiю, лiтаки, аеропорт. Потiм вiн сказав, що почувається iдiотом, тому що хотiв мене пригостити як слiд, а не пивом з рибою: "Мене це дратує, вибачте. Я, мабуть, поводжуся, як iдiот". Яка в мене лиха вдача. Я не вмiю балансувати на межi жiночної поведiнки та адекватного сприйняття чоловiчої уваги (коли треба посмiхнутися, щиро зрадiти знакам уваги) та своєї клятої незалежностi або невпевненостi у собi, щоб нiхто не подумав, що я використовую, щоб нiхто не подумав, що я зловживаю почуттями, щоб нiхто не подумав, що я…

Але якби вiн так не нiяковiв за цей обiд, якби я не почувалася такою нездарою, я б не насмiлилася подарувати йому вiдеокасету зi стрiчкою "Iсторiя кохання" з Жаном Рено та Жульєт Бiнош у головних ролях, яку я купила для нього сьогоднi. Не могла не купити, тому що подумала, що це - єдиний шанс для мене сказати йому про щось важливе. В iнакший спосiб я просто не наважуся. Не зможу. I це далося менi зовсiм не просто. Я побачила цю касету на вiтринi кiоску в метро. Ранiше я бачила цю стрiчку. I вiдчула, як в мене запалали вилицi, не пам'ятаю, коли востаннє в мене палали вилицi. Коли я вiддала йому касету в подарунковому пакетику, то попросила, щоб зараз вiн це не роздивлявся: "Потiм, добре? Я не люблю, коли подарунки роздивляються при менi. Така вже примха". Я кинулася б геть, якби зрозумiла, що вiн бачив цю стрiчку i знав, чим закiнчилося аеропортове знайомство стриманого Фелiкса та балакучої Рози.

Вiн зателефонував за годину. Я боялася тиснути на кнопку з зеленою слухавкою на мобiлцi. Але натиснула. "Ало?" "Слухай, це ж моя улюблена акторка, Жульєт. А тобi говорили, що ти на неї надзвичайно схожа?" - "Ну, якщо i схожа, то тiльки на Жульєт Бiнош - гриль". Я натякала на те, що була смаглява, на вiдмiну вiд нiжно-рожевої Жульєт. Менi було так легко в цю мить! Тiло вiдчуває, вiдразу вiдчуває, що зараз має пролунати щось дивовижне. "А тобi говорили, що я в тебе закоханий?" - "Нi, - зiзналася я. - Про це мене жодна наволоч не повiдомила". I ми з ним зареготали.

Я розумiла, що нас чекають складнощi та проблеми. Двi дорослi, малознайомi людини - як двоє слiпцiв. Все навпомацки, заважає рацiо, заважає досвiд, надзвичайно важко бути щирими та довiрливими, як дiти. Яснiше бачиш кiнець, нiж початок… Але, зiзнаюся, менш за все я думала, що одну з проблем будуть звати Макс Вiтовський. Двадцяти чотирьох рокiв. Бiлий. Несудимий. Неодружений. Аналiтик Хрєнiв.

Не знаю чому, але вiд самого початку я вiдчував, що станеться саме так. Клята Шу сюди переїжджає. Зi своїми однаковими джинсами та безлiччю смугастих светрикiв (навiщо цiй жiнцi стiльки смугастого одягу? В кого б спитати, що це може означати. Милиця сказав, що вона в минулому життi була ув'язненою або зеброю. "Або матрацом" - сказав тодi я). Навiщо, питається, якщо в неї є свiй дiм, доволi комфортний, менi там сподобалося навiть, тобто сподобалося би, якби це не була хата Клятої Шу. Батько розпочав розмову зi мною про це поволi. Вiн завжди такий. Коли навеснi ми в їжджали на першi шашлики, а це траплялося наприкiнцi квiтня, вiн бiг до води, присiдав навпочiпки та обережно, двома пальцями, чомусь завжди вказiвним та великим, пробував воду. Холодна чи вже трохи теплiша.

"Як твої справи?" - "Нормально, в принципi". - "Добре. Слухай, а де твоя дiвчина, ти ж говорив, що в тебе є дiвчина, з якою ви живете разом?" - "Аделiна". "Так, авжеж. Аделiна. Звiсно… То де вона?" - "Мандрує. Вона - фотограф. У неї справи". - "А ти б не мiг їй зателефонувати, дiзнатися, коли вона повертається?" - "Мiг би, але не буду. Нашi стосунки побудованi на довiрi. Тому вона може повертатися в наш дiм, коли їй заманеться. I йти також. А що таке?" - "Та я якраз щодо дому". - "А що iз домом?" - "Ми з Шу вирiшили, що будемо жити саме тут". - "Тобто в цiй квартирi?" - "В цiй квартирi. Я не маю на увазi, що ви мусите десь переїжджати, як на мене, то тут достатньо мiсця на всiх. Але я мусив тебе попередити, бо я не знаю, що ви думаєте з цього приводу. Ти i… Аделiна. Так".