Свіжий, холодний вітер.
Я вийшла за ворота парку – і опинилася в туалеті третього вагону.
Електричка стояла.
Я швидко вистрибнула з неї: боялася трупа. Електричка рушила, і я подумала, що я ідіотка. Де це?
Якийсь перон.
Ніч.
Голова болить.
Пішла за людьми у вокзал.
Вокзал був дивний.
Старий такий, на стінах написи: " Залъ ожидания для пассажиров ъ первого класса ", " Залъ ожидания для па ссажиров ъ второго класса ", і для чогось – пам’ятники Леніну, я їх аж три надибала, поки шукала розклад електричок.
Ще до того, як знайшла його, зрозуміла, що це – Козятин.
Мені ще болів обпечений фастівською кавою язик, і тут я попила водички, а потім все-таки купила пива.
Електричка на Шепетівку – наступну мою злощасну пересадку – відходила за три години, я сиділа між пасажирами невідомо якого класу, але пахли вони добряче, аж у носі щипало.
Подивилася на своє пиво, але мені згадався його смак, київські бомжі і вперше побачений труп цигана Крадія… Ковтнула гірку слину і сховала пиво в рюкзак. Може, потім знадобиться.
Спробувала заснути, але весь час з’їжджала з твердого стільця, як тільки задрімаю, а крім того, було дуже холодно.
Вокзальна світла ніч, оголошення про поїзди, сизі люди, сонні очі, дохлі метелики.
Ліворуч від мене старенька бабця їла шпроти з бляшанки, чмакаючи і заїдаючи цибулею, я ковтнула слину, облизнулась і подивилася праворуч.
Праворуч, на порожньому крісельці, лежала забута кимось газета, я взяла її і стала читати дурні статті про те, як знаменита модель готує собі сніданки і яка хата в якогось продюсера, що його прізвище я вперше побачила якраз у цій газеті. Нічого, підійде, аби не думати про смачні шпроти з цибулею.
Блукаючи поглядом між фотографій і анекдотів, я помітила щось дрібно написане олівцем, так дрібно, що насилу розбереш, шумерським, звичайно: " Коли в підземний світ зійду я, – було там написано, – коли в підземний світ ввійду я, на кручах поминальних заплач про мене, забий у барабани, богів обійди, лице роздери… " І хоч тут не було слова "Інанна", я й так зрозуміла, що це знову цитата з того самого… чого я не читала.
Навіть не злякалася, тільки цікаво – хто це все пише?
Хто лишає мені надряпане на газеті, шумерськими знаками, точно знаючи, що, крім мене, ніхто й уваги не зверне, бо ніхто не розуміє цих знаків.
Може, він десь тут, у цьому залі?
Сидить і сміється, дивлячись, як я читаю?
Зловтішається.
Встала і почала обходити вокзал, вийшла на вулицю – холодно, ніч. Дві повії лаялися з міліціонером:
"А шо я такого робила? А чим ти докажеш? Ти шо застав мене за…" – далі матами.
А чого – Наташка досить пристойна дівчина. Що її довело до того, що стала Неті?
Повз мене пройшов міліціонер і підозріло подивися. Ну його, піду знов у вокзал – а то ще перевірить документи, а в мене нічого нема, дякуючи трупу цигана Крадія.
Людей у нічному вокзалі було мало, довго читала розклад, обійшла всі пам’ятники Леніну, посиділа на підвіконні, посиділа в туалеті – з півгодини, поки тітка, що роздає при вході туалетний папір і збирає гроші, не стала стукати в дверці.
Нарешті приїхала довгождана електричка.
Я влізла в майже порожній вагон і одразу побачила Наташку, що мирно читала журнал, ніби вона теж їде на Шепетівку.
"Ну шо? Пашлі?"
І пішла вперед, я за нею.
"Ей! – крикнула їй у спину. – А де цей… що плату збирає?"
"А ти шо – його не бачила?"
"Ні".
"Знач, не нашов тебе. Ну то й не парся, пашлі безплатно".
І лавки в електричці, повільно стали затягуватися густим туманом.
Козятин – Шепетівка. Четверта брама
Туман густішав, густішав, і вже не видно було навіть Наташки, але чути якісь звуки – шелестіння, ворушіння, попискування. Туман став настільки густим, що не бачила ніг, тільки відчувала лоскіт.
"Пішли, – сказала мені з туману Наташка. – Тут не можна стояти. Роззуйся, а то розкришиш хмари".
Я роззулась і сховала черевики в рюкзак.
"Роззулась", – сказала туману.
"А-а-а… харашо. Тоді бистренько. І осторожненько – тут всякі комарі і мошки, не переживай, вони не жаляться, але в очі можуть влетіти".
Туман розсіявся – то просто була одна з хмар, ми вибралися нагору, і більше вже туману не було.
Ми йшли по хмарах.
Хмари були тверді під ногами, пружні і крихкі. Вони берегли свою форму, хмар було дуже багато, і звідкись зверху все падали нові – холодні, прозорі, як туман, спочатку такі, що крізь них можна було проходити, але за хвилину вони вже застигали, в’язко липнучи до рук, ноги з них доводилося висмикувати, як із тіста, і поки дійдеш до кінця – вже бредеш по верху застиглої теплої маси, схожої чи то на крихку гуму, чи то на свіже тістечко безе.
Читать дальше