Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

Поки хмара ще не застигла – комашня летіла туди, визбируючи краплинки води. Комашня була різна: дрібні мошки, великі мухи, всі сорти і види комарів, навіть ті, що вимерли, навіть ті, яких ніколи не було… Я, наприклад, там бачила бородатого гігантського комара, який мав жало товщиною з олівець… А ще – богомоли, бабки… великі, величезні і гігантські… якісь істоти з пазурами, з крилами, що відливали жовтим… Уся ця зграя в хмарі вилася, ворушилася, тріщала і раптом кидалася геть на всі боки з шаленою швидкістю, як тільки хмара вмирала.

Десь у глибині, між застиглими хмарами, в щілинках, повзали таргани, павуки, мурахи, вимерлі комахоподібні черепашки, чорні чи то гусениці, чи то рачки, хрущі, кольорові жуки, жуки, розмальовані, як писанки, жуки з голками на панцирі, жуки з рогами… я не знаю, як вони називаються, і чи вони взагалі названі.

Спочатку боялася когось задавити, але побачила: тут навіть як наступиш на яку козявку – вона просто втиснеться в м’яку хмару, замре в тебе під п’ятою, а потім поповзе далі, як тільки ти забереш ногу.

Гірше було з гігантськими, давно вимерлими комахами. Вони всі десь лежали чи повзали між нижніх хмар, глибоко в безодні цього світу між воротами, але траплялись і такі герої, що виповзали наверх.

Ті поторочі, незграбні, лискучі, часом вкриті хутром або з великими зубами, що не влазили в пащу, – вони бридко стрекотали, пробігаючи, проносили над нами товсте прозоре пузо, незграбно ставлячи лапки, падали, плутаючись у своїх довжелезних тоненьких ніжках, і лежали так, дригаючись; а хмари опускались і накривали їх, тягнучи вниз.

Часом траплялися слизькі розщелини, прірви, де хмари-хмари-хмари одна на одній, аж доки око бачить. І де не бачить, у тих неосяжних глибинах, теж, напевне, були вони.

По стінках розщелин догори лізло всяке крилате і лускате, і вниз так само провалювалося, сповзало. Щілини-прірви було видно здалеку, вони ніби диміли – то над ними вились дрібні мошки.

"Не переживай, шо ти боїшся? – крикнула Наташка. – Не роздушиш, тільки в оту яму, ну тіпа щель з комарами, не впади, бо я не знаю, коли тебе звідти достать зможу, вмреш із голоду, поки будеш туди падать".

Я уявила собі, як день за днем лечу між хмарами, і в мене затремтіли ноги.

Звідкись вирвався маленький вітер-смерч і крутив моє обкромсане ножем волосся. Були тут не тільки біленькі хмарки, а ще здоровенними пластами – грозові. Тугі, як міцна гума, як повітряні кулі, й у них усередині – рвалися, викручувалися блискавки. Крутились і світились під ногами, аж страшно ставало, що хмара ними розірветься. Що далі, то вони яскравішали… Чи то просто темніє?

"Це темніє?" – спитала Наташку.

"Да… хмари кінчаються. Щас буде інтєрєсніше, тільки не одходь од мене далеко!"

Почалася якась ніби дорога, мощена шорстким камінням. Щось гостре на тій дорозі впивалось у босі п’яти, стало темно-темно.

І пусто. Так пусто, ніби тут не було повітря, ніби нічого не було – тільки дорога, посипана чимось гострим, і трава, чорна-чорна, яка швидко росла. Трава по узбіччю.

Звідкись ішло слабесеньке світло, чи то від дороги, чи то світилася трава, не могла розібрати. Мов сліпа, мацала те каміння, клала долоню на траву і відчувала, як швидко росте ця трава, яка вона колюча і важка. Вона дереться кудись угору, протискаючись між пальцями, все вище, вище, а з землі вже росте нова, і… де вона дівається там?

Підняла голову, глянула – а там було небо і багато зірок. Чорне небо і зірки, як сніжинки по гладкому льоду замерзлого ставу, багато, гострі, розвіяні. Чого я їх раніше не помічала? Скільки ж читала про ті зірки, бачила фільмів, де героїня ними милується, вони ж мені з самого дитинства так притерлися, що вважала ганебною попсою очі до них підняти – хай романтичні лохи вдивляються і складають погані віршики, ні-ні, я не стану, як вони, сентиментальна і в рожевому платтячку, я шукатиму красу не там… А тут – зірки. Дивися, слухай і не задавайся, бо хоч ти й одержима шумерською богинею Інанною, але ж насправді ти Марина Чех, людина. І не дано тобі більше за інших людей. Й опинилася ти тут не тому, що в тобі древня богиня, а тому, що ти, як мокре перелякане щеня, шукаєш Артура і готова шукати його де завгодно.

Хоч він і помер.

Тут я збиралася була подумати якусь банальність і розплакатися, але замість того – закричала, бо я вже летіла до них, бо не було дороги, трави, не було світу, тільки повітря, зроблене з нічого, і зірки, зірки, зірки.

Всюди вони. Якщо довго дивитися на якусь – вона тьмяніла, світло її мінилося, потім яскраво спалахувала знов і швидко гасла: жовтіла, червоніла і зникала зовсім.