Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

Крім того, зірки ворушилися, відходили назад чи вперед, а я летіла, летіла, тобто я й не розуміла, що лечу, поки не побачила Наташку – вона, як ракета, виринула звідкись, важко дихаючи, як риба звиваючись усім тілом, ніби кругом була вода, і наздогнала мене.

"Ну ти і преш! – сказала. – Як на пожар, затормози, вспієш, не переживай".

Щось величезне, просто гігантське, пролетіло над нами.

"Це шо?"

"Та комета".

"А чо вона така… як льоду кусок?"

"Насмішила, падруга! Ти шо, астрономії в школі не вчила? А яка вона должна буть? Комета – вона і в Африці комета".

Таки правда, астрономії я в школі не вчила, тільки я цього Наташці казати не буду. Астроном у нас був молоденький, прямо після інституту, ще й тупий якийсь. Все травив анекдоти, цілі уроки. Анекдоти були старі і плоскі, то я читала з-під парти "Анжеліку, маркізу ангелів" й інші такі самі цікаві книжки. З усієї астрономії знаю тільки, що земля кругла і крутиться навколо Сонця, і то – цього нас ще в третьому класі на природознавстві навчили.

Наташині ноги миготіли мені перед носом – стоптані підошви легких черевичків, налиплі на них травинки і камінці.

Я подумала: а може, і мені взутись?

І коли вона встигла?

У сумці в мене бовталося пиво, товклось об черевики. Нащо я його тягну за собою?

І ноги мерзнуть.

Холодно.

Наташка озирнулася, чи я не відстаю, і покликала. Я полетіла швидше, хоч це ніяк не відчувалося, тільки вона стала ближчою.

Дві зірки опинилися зовсім біля мене – стали не просто іскорками, а такими гарячими кульками. Коли я дивилася здалеку на них, то здавалося, що то одна така велика, а як підлетіли – дві.

Ми летіли, а вони змінювалися.

Спочатку одна з них була завеликою, а друга – ледве видимою, потім друга все яскравішала і яскравішала, ніби забираючи силу і світло в першої, а перша тьмяніла, гасла… Я підлетіла ближче, так близько, що зірки стали, як футбольні м’ячики. Якраз тоді перша вибухнула, засвітилася яскраво, різнула по очах і почала гаснути, гаснути… Я думала – і друга тепер згасне, вона ж забирала світло в першої весь час, але вона тільки ясніше горіти стала. Світилася, більшала, аж тут я помітила що та, перша, не зникла зовсім, а маленькою жариною світить, підступаючи до тої яскравої все ближче, ближче, і раптом – ррраз, і втягнулась у неї, впала, злилась, але замість нового спалаху та друга зірка стала вигасати, і коли я, відлетівши, оглянулася на неї – вже ледве помітно блимала червоним.

"Шо це з ними таке?" – спитала в Наташки.

"Кажиться, називаються «парні зірки".

"Тобто?"

"Ну, жизнь у них така: то супернова, то червоний карлик".

Я не думала, що вона знає такі слова.

"А ти шо – добре знаєш астрономію?"

"Ну да. Я даже поступать думала. Але потім забєрємєніла, і які вже тут поступання?"

Хм, справді – які вже тут поступання?

"А що з цією зіркою далі буде?"

"Стане чорною діркою. Знаєш, шо це таке? Ну вроді там часу нема – вона така здорова, що світло своє до себе притягує. Ну понімаєш? Ти хоть фізику учила в школі?"

І не тільки в школі. Я по фізиці п’ять маю. Я екзамен здавала!

Тільки Наташці я цього теж не стану розказувати. Тим паче, що я тоді здерла все з конспекту, ще й не зі свого, а з Олегового, і задачу він мені розв’язав. Тоді ми ще з ним просто були – одногрупники, він так за мною ходив.

Ми в парку гуляли ночами. Я йому розказувала про своє нещасне кохання, а він казав: "Змерзли руки? Дай зігрію…"

Наташка вже маячила так далеко, що я злякалася – не дожену, заблуджуся, буду вічно дивитися на зірки, як вони танцюють у парах, як старіють, як з’являються. Як вічність спить у чорних дірах. Як літають комети, народжуються планети, астероїди, вивчу астрономію краще за Наташку. Тільки навіщо воно мені буде тут?

"Наташко! – крикнула, як вже її догнала. – А ми в космосі?"

"Да нє. Ми між воротами. Ми ж увесь час між усякими воротами, ну, і тут всяке… Насипалося за тисячі років, сама понімаєш… Хмари там, ну, а тут собрані всі зірки, і шо з ними робилося. Ну вроді як всі небеса з самого початку".

"Небеса вічні".

"А ти шо, бачиш тут край, да?"

Я не бачила.

Скоро почалася знову та сама дорога, і я подумала, що нарешті кінець цьому холоду і незрозумілим зіркам.

"Не заплутайся в траву!" – крикнула Наташка, маючи на увазі ту чорну траву, що росла на узбіччі.

І я зразу ж заплуталася.

Трава була висока, чорна, колюча і тверда, дуже швидко росла. Одна травина прорвала мені штанину і росла далі. Спробувала її відламати, де там! Стеблина товщала, з неї відгалужувалися все нові стебла десь високо, і вже мене трава піднімала вгору на якомусь ніби листі. Гострі травини тикались у п’яти і дряпалися, відбивалася від них.