Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

Зелений плащ із капюшоном обгортав її аж до п’ят. Плащ був легкий, лопотів під невидимим вітром. Мені вона дала такий самий.

Кругом нас стояли прямі дерева – дуби, ясени, клени, липи, ялинки, сосни, пальми, кедри, граби, баобаби, секвої, смереки й інші якісь, яких я ніколи не бачила і не знаю, як називаються. Під деревами хиталися трави, дрібні неяскраві квітки й інші рослини, як папороть чи лопухи, ще якийсь полин, подорожники і таке всяке. По деревах вилися ліани, і наш плющ, берізка, виноград, і якісь тропічні з квітками, соковиті, аж хочеться вкусити, тільки вони, мабуть, гіркі, як алое. Сонце світило так, ніби воно висіло прямо над деревами, як лампи в теплиці. Хоча траву затіняло зелене і занадто пишне листя на розлогих гілках, але тут вона буяла, начебто росла десь у чистому полі.

"Наташка!"

"Га?"

"А багато людей ти водиш?"

"Та хватає. Через наш хід ідуть разні забобонні атеїсти і безбожники, або ще всякі оці… сонцепоклонники та рунвєровци, і ці ще… як їх? Ну корочє, не важно. Тільки я їх не вожу – відкрию ворота – і всіх дєлов, вони вже якось там самі розбираються, вони ж пруть не так, як ти, вони не живі, вони – фюрррр! – і, як комета, за секундочку вже і на мєстє… а тебе веди!"

"Я думала – ворота відкриває той труп".

"Крадій? Нє, він не по цьому виступає… це тут для тебе такий почот… Дивись собі під ноги!"

Ми йшли по м’якому моху. Ліс трохи змінився – стало більше пальм і всяких дерев, яких я ніколи не бачила. А крім того – повно квітів. Замість лопухів, полину та зілля під деревами, між деревами, по моху цвіли квіти всіх кольорів і форм. Білі лілії з червоними серединами, здоровенні гладіолуси, хризантеми – пухнасті, ласкаві, і ще, і ще… Не знаю, як вони називаються, ну оці, котрі, коли продають, то накручують на дріт, щоб не швидко в’янули. Ромашки! І сині, і білі, і жовті, і червоні, рожеві, блідо-блакитні… Тюльпани – аж в очах рябить від тюльпанів – блищать і пахнуть… Вони всі тут пахнуть, квіти, хто чим може, але невидимий вітерець зносить кудись хмару запаху… Майже не чути…

Цікаво, якщо я їх нарву великий букет, що зробить Наташка? Змусить мене посадити на місце? А чого – і змусить! А вони ще й поприростають назад, де росли. Тільки я буду по півдня шукати кожній квітці її стеблинку.

Квіти ставали все пишніші: і високі такі, як дерева, і нижчі бували – як кущі, з гілками-квітками, і зовсім малі, дрібненькі. Всі цвіли, всім вистачало простору і сонця якимось загадковим чином…

Я не знала назви жодної з них.

А потім ми дерлися через хащі зовсім доісторичні, не вистачало тільки липких, кусючих мошок і реву динозаврів – а то все було б, як у тих фільмах, що Олег любив дивитися. Сяде в неділю і дивиться, як якась потвора кудись іде, і динозавр динозавра жере! Заняттячко на недільний ранок!

І тут я почула рев динозавра.

Я спинилась і прислухалася – ревів динозавр.

Якийсь туман поповз і швидко огорнув усі ці хащі, я вже нічого не бачила, і втретє заревів динозавр.

"Наташка! – покликала тихенько, а потім голосніше і ще голосніше. – Наташка!!!"

У тумані щось заклекотало, закричало на різні голоси, тонко занявчало, заворушилося, затупало – туман весь ожив. Над головою пролопотіли крила, ще і ще… Десятки птахів різних розмірів металися сюди-туди, тільки я їх не бачила. Стрекотали, вили, гарчали якісь звірі, хтось засміявся майже людським сміхом. Шурхіт і тупіт, всюди – з правого боку, з лівого, – я злякалася, що зараз із туману вискочить чудовисько з трьома головами!

Вискочила Наташка, вона була бліда і злюща, дуже люта:

"Ти, падружка, савсєм ідіотка кончєна!" – і пропала десь у тумані між реву, крику і виску.

Маленька пташка в польоті налетіла на більшу і, падаючи, вчепилася кігтиками мені у лікоть. Ми з пташкою дивились одна на одну перелякано і не знали, що робити.

"Ти Неті?" – спитала пташка.

"Ти балакати вмієш?" – спитала у пташки.

"Да, бо я – Персонаж… А ти – Неті?"

"Нє, я – Інанна".

"А що ти тут робиш?"

"Чекаю Неті".

"То ти зробила цю велику шкоду?"

"Яку шкоду?"

"Всіх збудила".

"Кого?"

"Звірів".

"Яких звірів?"

"Тих, що тут. Померлих звірів. Вони весь час сплять і сплять. Ти їх збудила?"

"Я, чесне слово, не хотіла. Я не знала, що тут є якісь звірі".

"Тепер їх доведеться знову приспати всіх… – пташка перелетіла мені на плече. На плечі було незручно – я її не бачила, а вона лоскотала мені пір’ям шию. Пташка була щось таке – чи то дуже велика ластівка, чи то малесенька сіра ворона з тонким червоним дзьобом. – Ти сядь, чого стояти? Ще ж довго".