Улас Самчук - Волинь

— Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповіді і причастя, — гризеться мати.

А Матвій має вже на те готову відповідь:

— Коли б но всі ми стільки гріхів мали, що він, то й повів не треба було б на землі.

Одначе Матвій вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив драбиняка горохвянкою, запріг конята, окутав Володька кожухом і поїхали до церкви.

Володько вже не раз бував у своїй церкві, але тепер він уздрів тут щось зовсім нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою. Ледве сягає зір під склепіння бані. Там, у найвищому місці, велике зображення могутнього Бога-Саваофа із золотим сонцем на чолі, що на всі боки розсипає снопи проміння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами намальовані, по кутах бані чотири діди, один з пером і книгою, один з бичачою головою біля себе, один з птахом, а один без нічого. І довкруги щось написано великими слов'янськими літерами. Володько пробує прочитати… Він сидить закутаний иа стільці, задер догори голову і поволі, по складах, читає: «Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє, да прийде царствієтвоє»… і далі, і далі, цілого «Отченаша» вичитав Володько і був дуже вдоволений з того, бо і колись не раз бачив він ті літери, але що там написано, не міг довідатись. Тепер зовсім інакше. Від картини до картини, від образу до образу мандрує його зір, скрізь є щось написане і все то він розбирає. Он там гурт людей у дивних одягах, ніби вони лише пообгортали себе полотнами, і під ними написано: «Сошествіє Св. Духа на апостолов». То знов отам, багато людей у таких самих одягах, деякі з них тримають якісь галузки в руках, посередині осел, на ослі їде людина з світлим кружком на голові, і під цим написано: «Вход Господа нашого Іісуса Хріста в Ієрусалім». Ця картина особливо подобалась Володькові, ніколи, здається, не забуде її. Ті люди такі веселі, вони, видно, щось вигукують, а той, що на ослі, сумний і на обличчі його видно страждання.

А в церкві щось там далі правиться, співають кілька дядьків сумних пісень, до вікон проривається, великими стовпами сонце, луна від співу змішується з димом кадила і все разом творить особливий настрій… Володько швидко втомлюється, він би хотів лягти, але лягти не може. Сидить далі на своєму ослончику і далі роздивляється, і далі слухає. Мати тут же, недалеко біля нього, стоїть перед бічною іконою Матері Божої і пильно молиться. Перед образом трьохраменна червона лампадка на позолочених ланцюжках. Володько спостерігає дивне: йому видається, що очі його матері і очі Матері Божої однакові. Як це гарно, думає він і не може натішитись.

А батько? Завжди він батько. Він стоїть випростано, спокійно, незалежно. Щось горде в його обличчі. Ні один образ не нагадує йому батькового обличчя, хіба отой там високо дід з тією книгою, але і то не такий. У батька ніс горбатий, так, але борода не така велика. Та й не такий батько ще старий.

Людей потроху прибуває і прибуває. Володько іноді спостерігає їх. Хор співає: «Да ісправіться молитва моя», так дуже подобається Володькові цей жалібний спів, хоча він і не розуміє його слів…

Служба тягнеться довго, Володько втомлений і розчулений. А коли скінчилась служба, почалось маслосвятіє, Володькові відкривали груди, йому було соромно, мастили його олією. Після батько підніс його разом зі стільчиком до аналою, і тремтячий Володько почав каятись у своїх гріхах. Священик запитав його: «Чим ти згрішив?» А Володько не знає, що сказати. Пригадує багато своїх гріхів, але боїться признатися. І матері не слухав, і Хведота на різні спокуси спокушав, пригадав і річку, і ліс, і млина, і ту картоплю, що вони у побережника крали. Священик йому підказує: «Не слухав батька-матері? Заздростив? Не молився рано й ввечері Богу? Не постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?»

Ах, він пропав! Він загинув! Він великий, дуже великий грішник. Усе це було. Володько ковтає сльози, тримається, як може, але враз не витримує більше і рясні краплі сліз посипались з його очей.

«І чого він реве, той бельбас», — думає батько і суворо дивиться на Володька. Мати знов ціла розчулена. «Ах, дитино моя, дитино!» — думає вона. Володько мимрить: «Ні!» Що ні і як ні, він не пам'ятає. Йому хотілось не те сказати, але сказав — ні. Хотів сказати: «Так! Я грішний!» Але разом з тим якийсь інший голос підсказав йому, що ні! Він не грішний, він не зробив нічого, що могло б зватись гріхом…

Сповідь скінчилась, священик положив малому на голову руку і читає якусь молитву. Він просить Господа Бога, щоб той з великої ласки своєї простив «рабові своєму Володимирові всі його прогрішенія — вільні і не вільні». Володько цього не знає, він лише хотів би лягти, йому стає млосно, йому крутиться голова…