Улас Самчук - Волинь

І тільки оглянувся… Господи! Свят-свят! А біля мене… панич! Тьху ти, думаю. І де це ти тут узявся? І він спить, клятий — регоче, одягнений делікатно, у храку, котьолок на голові. Куди ви, дядьку, йдете — питає, стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобі, кажу, що до того? Ідеш собі, чоловіче, куди, то йди, а інших не займай. І вдаю, знаєте, нібито я не розумію, хто він такий. Та я, каже, також іду — підемо разом. А куди ж ти йдеш? — питаю. Отак, каже, до села — заблукав от. А чому ви оту сокириську дричите, то ж ви і так ледве ноги тягнете. Ааа, думаю! Знаю. Нечиста сила, як відомо, сталі боїться. Ні, кажу, спасибі. Якось уже донесу. І, значить, ідемо. Без дороги, без сліду, отак куди очі бачать, боремось із вітром… Панич мій цигарку закурює і мені дає. Ні, кажу. Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпитує, стал-бути, де був, що робив, я відповідаю, чому б, думаю, і не поговорити. Але тут я покметив що панич мій увесь час спихає мене з дороги. Усе вправо та вправо, а мені, знаєте, скорше вліво треба. І пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб відсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми біля черешеньки…

— Біля черешеньки! — викрикують здивовано дядьки.

— Біля черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не буде між нами ладу, краще воно буде, коли ти підеш своєю дорогою, а я своєю, а то, їй-богу, перехрещу! От не гріх, що забожився. А він, капосний, став і регочеться. Геть, кажу, поки не розізливсь, думаєш, не знаю, хто ти такий? Ну, каже, не сердься, дядьку, я вже більше не займатиму. Підемо — проведу вас додому. А не зведеш? Їй-богу, ні! А не брешеш? Ні, каже, клятий. Ну, то ходім, але як тільки що — хрещу і все. І пішли. Ідемо ми йдемо, ідемо ми йдемо, з мене вже і піт цюрком, і де б, ви думали, ми опинились? Під горою! Коло наших каменоломень. Якраз до мого кар'єра дійшли…

Та куди ж ти мене, нечисть проклята, завів? Аа… і тільки хотів руку звести, щоб похрестити, а він, клятий, як трісне мене по мармузі, та як, знаєте, садоне, то я і незчувся, як на дні печери опинився. То ще щастя, що її геть снігом занесло, а то б розбився, як горщок. А так полетів, як у пух, коміть головою, і в голові, чую, геть усе перевертається. А він, чортяка, як не зарегоче, як не заплеще в долоні — ах моторошно зробилось. І зник!

Лежу я, значить, увесь із головою в снігу, прислухаюся, а на Ровіцькому хуторі півні співають.

А! Хвала Богу! Зняв я шапку і перехрестився, та поволі почав рухатись, думаю, треба якось із того снігу вилізти, шукаю шапки, що десь злетіла… (Володько думає: і як він її зняв, коли вона злетіла?) Знайшов її, а сокири так і не знайшов. Полетіла катзна-куди! Пропала.

Отаке-то було! І не з одним Ровіцьким. Дядьки слухають, і кожний має вже щось своє подібне, і кожний рветься, щоб висказатись.

— А зо мною, знаєте, — починає другий, — трапилось одного разу таке…

І пішло, і пішло. І так день, і ніч, і безконечно. А Ревіцького так-таки і завела та нечиста сила, бо йдучи, одного разу, пізно ввечері з «трахтиру», що на «казьонній часті», опинився він якимсь чином «у вікні», що то на болоті під Михалковим лішником. І так він звідти вже не виліз. Засмоктало. Розказують, що Михалків наймит Югеньо, напуваючи удосвіта біля криничини коні, чув, що у вікні щось ніби стогнало, але його то так настрашило, що він тікав без духу, бо хоч це і був досвіток, однак нечистий може і ранками по багнищах гуляти.

І про діда Юхима, Матвійового тестя, оповідали, і про бабу Уліту, ту саму, що і Володька повела, і про вішальника Ляша, як то він у своєму займиську, коли люди йдуть з вечірні, з мотузом на шиї з'являється і страшить. І як то тітка Домаха чорного кота у своєму хліві піймала та лапу йому відрубала, а на другий день баба Уліта, всі бачили, з перев'язаною рукою ходила. І як то дід Яків, одного разу, вертаючись із шинку, замість додому попав на могилки і там його під каплицею бачили, як він якісь квіти збирав, а Вівдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Яків удосвіта вертався з могилок…

Але ж то було взимі, думав Володько, і як же він міг там ті квіти збирати… Одначе, це ніяк не зменшувало вірогідності оповідань завізників…

А іншого разу один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у цьому млині, почав оповідати про самий Дермань, про старовину… Казав він, що земля наша древня і люд тут з давен і давен проживає. Ще перед татарами були тут селища, та городи, та замки, де наші князі рядили, та воювались із ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений уярмлювали і вивозили в свої землі в неволю вічну…