Улас Самчук - Волинь

А з-за жолобецького дубового лісу поволі випливає велетенський, запізнений місяць. Разом з ним зростає музика, зростають образи. Світ ширшає, обрії відступають… Володько має, що йому треба ще піти в село, що там праця, що завтра велике свято, але він не може відірватися від цього місця. Він щось чує… Йому видається, що це востаннє вів бачить ті дерева, небо, будинки… Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в собі… Йому хочеться торкатися пучками пальців землі, що на ній стоїть. Хочеться цілувати її, обняти й вести кудись в інше місце…

Ах, це слабість… Не варто потурати нервам… Він стрясає головою та йде швидко до хати. Ніхто ще не спить. Все клопочеться, прибирається, чиститься на завтра… Мати качає рублем білизну. Її тонкі, засукані по лікоть руки справно працюють рублем… Накочена на качалку сорочка вирівнюється, м'якшає, гладшає.

Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є… Таж вона знає всього дві літери… Одна, як круглий калачик — О… Друга, як жук, лапата — Ж. Знала колись і А — як кроковка, але вже багато років згасли її очі й не добачають… Візьме книжку, дивиться на неї здалека перед собою й каже:

— Колись ще знала три букві… Не можу вже їх пізнати…

Увійшов до хати Хведот.

— Володьку. Тебе кличуть, — сказав він. Не сказав, хто кличе, тільки дискретно посміхався. Видно, хтось такий небувалий… Володько швидко встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов…

Надворі нікого… Вийшов до брами… Рипнула фіртка, і на дорозі побачив чорну постать…

— Володьку, — чує тихий голос. Пізнав його одразу… Наталка. Як вона прийшла? Підійшов до неї. Вона зніяковіла, І схвильована…

— Я так боялася… Так боялася. Думаю, як його викликати… Ходила довго попід бгіжем… Аж то побачила Хведота… Чому ти не прийшов у село?

— Я ж сказав, що не прийду, — відповів Володько. — Моє все зроблене… Треба було батькові помогти. У нас цього року запізнилась косінка. А що там?

— Ходім… — сказала вона, — Я тут боюсь.

— Чого?

— А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш… A там стільки праці, що Господи… Вінки, біганина, варять, печуть… Всі: де Володько? Де Володько? Привезли скриньку горілки. Там ціле село…

Вони звернули на дорожину, що веде до кущів. Наталка все не могла заспокоїтись. Говорила не своїм голосом. Серце її швидко билося…

— … І я не видержала… Піду. Трохи стемніло і я пішла… А знаєш? — вона взяла його за руку й зупинилась. Підступила ближче, — Знаєш? Був знов Ілько. — Маленька перерва. Володько здивований. Наталка не дочекалась відповіді — Прийшов з Бухловим…

— З Бухловим? — перебив Володько…

— З ним… Боже! Я собі думаю: таж Бухлов з козаком, з поліцією. А Ілько втік з іншими хлопцями… Як же так? А вони собі принесли шпроти… Знаєш? Такі рибочки в бляшанках… Бухлов трохи п'яний… Виймає рибочку й дає мені — Я одвернулась. А Ілько до мене; «Дурна! Їж!» Я вибігла з хати… Цілий день про це думала… Думала собі: чи сказати це кому? Потім рішила: тобі. Кому інакше?

— І більше не кажи нікому, — сказав Володько. Вони пішли просто на темну стіну гаю. Там тихо. З села долітає пісня, з другого боку, з Угорщини чути також пісню, тільки ночліжанську.

Вертався Володько зовсім пізно. Йшов через село, повз новий будинок. Село вже спало. Будинок стояв уквітчаний. Перед ним така ж уквітчана брама. З неба світив оточений сірим кільцем місяць. Буде зміна погоди, думає Володько. Коли б хоч видержала до завтра. Мав на увазі завтрішнє свято, а за скошений овесь і не згадав…

Це було не саме посвячення будинку на площі села Тилявки. Це було щось більше й краще. Тягнулись роки, вкладались у десятиліття, століття, але навкруги було тихо, сонно, ніби безлюдно. Були чудові весни, пишно цвіли черешні… Були поля зелені… Вітер віяв з далеких морів… Було не одно густе, як мед, літо, що заливало землю щирим золотом; були пахучі дні осені, повні жовтих, червоних і синіх овочів, були білі, яскраві зими; поля вкриті застиглим білим металом, зненацька схвильованим і ствердлим химерно… Була велична, маєстатична, свята земля — гордість Бога й натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда… Сувора, як чоло Саваофа, і радісна одночасно, як гарний спів.

Не було тільки на ній людини. Було безліч недокінчених задумів, безліч початків, нарисів… На кожному проекті видно було велику, натхненну руку творця… Рішучі, несподівані зариси, потужні, налиті силою обриси м'язів, дебелі кусні, литі з кращих металів… Бракувало їм відповідної душі. Великої душі. Твердої душі. Розумної душі…