Улас Самчук - Волинь

— Йоне!

— Я не Йон! — різко перебив Йон Володька. — Я був ним. Сьогодні я людина. Колись міг мене вкоськати… Сьогодні не вдасться!

Стояли один проти одного. Місяць лив на них своє сяйво. Густі тіні клались набік. Недалеко чорною стіною стояв ліс. З другого боку хутори, молоді садки, білі хати під місяцем… Йон стояв спиною до місяця. Дашок його кепки кидав густу тінь, що ховала в собі чітко закроєне, виразне обличчя. Натомість Володькове моложаве, свіже лице зовсім залите місячним сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тінь над чолом. Вираз його добрий, тепер поважний і трохи схвильований.

— Знаєш, Йоне? — почав Володько. Голос його зміцнів і вирівнявсь.

— Ну? — відповів той понуро…

— Мені здається, що ми обоє зле робим…

— Що маєш на думці?

— І ти помиляєшся, і я помиляюсь…

Йон подивився на нього, мов на божевільного.

— Ти помиляєшся, — сказав він рішучо, — але я ні. Мене розуму не вчи. Сам вже виліз з пелюшок, — Тут він говорив довго. Речення певні, уривні; слова сердиті, як і колись. Він розвивав перед Володьком свої плани. Видно було, що він не стратив надії переконати того «ідіота», спасти його, повернути на правдиву стежку. Володько мовчав. І коли той скінчив, він сказав:

— Так, Йоне! Коли б ми — ти і я — разом… Ми дещо зробили б… Можливо, колись ще зійдемось. А поки що наші дороги розходяться… І то протилежно…

— Але хлопців моїх не зачіпай! Ще раз кажу! Тепер можеш іти. Для тебе буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди!

Володько відійшов. Йон довго стояв на місці, проводив його поглядом. Потім повернувся й швидкими кроками пішов у ліс.

Ця зустріч здивувала Володька. Не знає чому, але Йон йому подобається. Можливо, він і сам хотів би таким бути. Рішучість, певність себе, виразність. Він був так піднесений і схвильований, що не хотів йти спати, а хотів йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Він же такий молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що — любити. Можливо, ще крок, і він назавжди стратить молодість, весну, любов… Йонові слова влили в нього силу. Він не пішов додому, а повернув назад у село. Через кущі, через Титів город вийшов на дорогу, що веде вниз до криниці, повернув праворуч й пішов долиною. За півгодини він піднімався під гору. Перед ним садок, хати й там Наталка… Але як її викликати?

Зайшов під Настану хату й застукав у вікно.

— Хто там? — почув за хвилю, й у вікно виглянула пелехата жіноча голова.

— Є Настя? — спитав Володько.

— Насте! Тебе кличуть, — чує Володько мову за вікном…

— А хто там? — питає Настя матір. — Володько, чи яка біда…

За хвилину двері сіней рипнули, і в їх обрамованні з'явилась Настя. Вона боса, у білому, накрита рядном.

— Володьку? Це ви? Так пізно?

— Не пізно… Нам ніколи не пізно! — весело сказав Володько…

— А в мене була Наталка. Довго сиділа й недавно пішла…

— Йдіть за нею! Насте! Йдіть!

— А Демида не бачили? — питала вона.

— Бачив. Завтра прийдемо з Демидом!

Настя пішла й скоро сховалась у тіні сусідського саду. Володько зістався сам. Сів на призьбі, розставив коліна, дивився вниз і посвистував. За короткий час чує тупіт босих ніг, стрибки через перелаз, тіні, тихий сміх. Він швидко встав. Назустріч бігли обидві дівчини. Наталка підбігла, кинулась Володькові на шию й при Насті почала цілувати.

— На! На! Це тобі за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться.

— Схаменіться! Не робіть наніч оскоми! Здуріла, Наталко!

Володько нагнувся, підняв її на руки й кілька разів обкрутив кругом себе. Наталка радісно притиснулась і сміялась. Серце її билось щастям, молодістю й коханням.

З неба дивиться місяць… Над полем, за городами цвітуть яблуні.

А за пару днів Володько був знову у тюрмі. Не сам. З ним були: Сергій, Кіндрат, Антін, Тараско… Це сталось так несподівано, що ніхто не міг дати собі з того повного рахунку. Всіх заарештували… Зробили ревізії у Матвія, у Сергія, в читальні… Дуже гостру ревізію зроблено в пана Рони. Прийшли до нього серед ночі… Шестеро озброєних до зубів людей. Розбудили. Переляканий Марко засвітив лампу, заспаний Рона поглянув у вікно, у двері… І у вікні, і в дверях люди, багнети, кашкети з білими цифрами.

— Прошен вставаць. Іменем права… Ордер на ревізію… Рону набік… Ніхто не сміє виходити.

— Панове! Цо то єст? — Пан Рона здивований до смерті. Він весь час повторює: — Я єстем пісаж… Жадни політик. Тутай плякати мих п'єс… Єстем артиста.

Ті все-таки шукали. По столі, в столі, під столом. На ліжку, в ліжку, під ліжком, у шафах, під шафами, на шафах. Вийняли одяги, викинули купу черевиків, зняли з полиці книжки, колупали трухляву підлогу, заглядали за вікна. Рона стояв у одній нічній сорочці… Його волохаті ноги тремтять від хвилювання. Біля нього два багнети.