Улас Самчук - Волинь

Та коли вертався «він», та коли виглядав, мов з хреста знятий, то руки знов опускалися. Чи потягне він сам оте тягло? Один Бог знає…

— Ну, як там Володькове око? — питає Матвій. О, хто тепер про такі дрібниці, як те око, думає.

— Та нічого. Вже либає, — каже Настя.

Матвій перев'язав наяово, сам робив, сам оглянув. Видно, що гоїться. Це йому дещо полегшу дає.

А другого райку знов до села палкує. Погода зовсім розсльотилася. Грязюка, що в постолах не вилізеш, а тут того чобота шкода. І так на всяку всячину того гроша потрібно.

Біля банку знов повно люду. Знов сварня, знов гармидер. А пана все нема. Аж пополудні прийшла вість, що «вже є». Народ заворушився. Ніщо їх тепер не стримає, всі ставлять справу руба, і ані ті, ані тамті не поступаються. Хоч ти їм кіл на голові теши. До пана пішли вже від «панських» і від «казьонців». Від цих перших — Матвій, від других Горбаєць Микита. Дядькам довелося таки довгонько в передпокою посидіти, бо пан щойно «приїхали» і «відпочивають». По годинах чекання, вийшов нарешті і пан — живий та веселий хоч тяжкий, а вертливий, як фургало. Очі геть залило каї шучками, і він ними либає, мов жаба.

Не почав одразу про купівлю, а з іншого. Він же добі знає дядька Матвія, не раз проїжджав повз його хутір.

— Ну, як там у вас? Чи не скучно на безлюдді? — птає. — Чи не страшно?

— Е, пане. У нас ніколи скучати. А страшно лиш тоді, нема чого в рот уложити…

Гуторили і гуторили і нарешті й до «землі» добралися.

— Ну, як там нащот того Застав'я? — почав Матвій. Пан напівсмішки, напів з жалем почав, що нема о рішення. Княгиня, мовляв, мовчить. У неї там заплута справи, мабуть, прийдеться зачекати людям до весни… Все там, бачте, заставлене, перезаставлене, банк дворянський, банк селянський, я сам весь дурний з того.

— От тобі й на! І як його з цим до людей звертатися?

— Ну, та що робити? — каже пан.

— Та воно звісно… Княгиня… В Парижі, — каже Горбаєць.

— А люди так уже збулися. Дехто за безцін, — додав| Матвій.

Панок хотів ще погомоніти, але дядькам ніколи. Натягнули шапки і йдуть. Перед відходом Матвій ще раз запитав:

— Значить, поки що ніякої надії?

— Значить, ніякої! — каже пан.

— Так бувайте здорові!

Матвій ніс тягар, ніби на нього сто пудів наложили. Аж угинався. Перед обличчя люду сором стати. Матвій виліз з панських покоїв першим, Горбаєць за ним. і першим його словом до людей було:

— Ідіть ви, люди добрі, додому, ніякої тут у чорта купівлі. Усе то було… — додав негарну лайку.

Люди витріщали очі, дух їм заперло, коротку хвилю все заніміло. А як отямились, як усе загуло, загомоніло: — Та як? Як то? Що ви, Матвій, добрий день з нас робите? Та як же так? Го-го-го! Гу-гу-гу!

— Та що ж там той пан казав?

— Та що казав. До весни, казав, чекати. Княгиня обанкрутилась.

— От тобі й маєш! От тобі й накупили! А стільки шелесту! Отак воно завжди — з великої хмари та малий дощ. Отак воно…

А дощ мрячів, а грязюка по коліна, осінній день догоряв швидко, пітьма тяжкою дергою лягала на землю.

— Воно то, Господоньку, як подумаєш… Хто його знає. Може воно для нас і краще, — говорила ввечері Настя, коли Матвій розповів їй, що сталося з купівлею. — То но лишень подумай: набрати того не штука, але чи потягнули б ми стільки… От ті бідні дітиська, що вони у нас бачать і знають. Навіть наїстися як слід немає. Шкода лишень — ті люди отак за безцін худобу позбували. Хто тільки з того мужичиська не наглумиться.

Матвій мовчить, і його злість бере. Отак за гарма-дарма стратив кілька робочих днів, а тут навколо стільки того набралося — і корчунок, і зябля.

Володько поправляється, око починає дивитися і сливе не потрібно його зав'язувати, у хаті здіймає обв'язку зовсім. Василь, через погоду, трапляється, по кілька днів не приходить додому і ночує в селі у свояків. Щенюка мусить Володько доглядати самий, він швидко росте і хтозна чи вдасться довго продержати його в схованці. Ось тільки підросте, щоб брехав, і тоді мама напевно погодяться. Вони тільки проти зайвого на подвір'ї дармоїда. А їсть він не одні помийки з борошна, а й кусники розмоченого хліба і навіть шматки картоплі.

Продали також Маньку Куцохвосту, і Володько пасе тільки Рябу та теличку. Хоча мама й плакали за коровою, але йому це на руку, бо все-таки, як не кажіть, а дві хвостяки куди легше пасти, ніж три. А пішла Манька, як кажуть, на люди, вісім років прожила вона у Матвія, привела вісім бичків і ні одної телички. А яке молоко давала! Як спариш, бувало, під шкіркою саме масло. Купили її за тридцять вісім карбованців, ще молодою, а продали за п'ятдесят. Та хіба можна було її зрівняти тоді і тепер. Тепер це корова, а тоді кусень сухореброго нещастя.