Улас Самчук - Волинь

Розходились. Була туманна, нехолодна ніч. Село спало, але там то там все ще стояли гурти дядьків, які захоплено обговорювали свої останні збори. Таких зборів у цьому селі не було, як світ-світом. Свята, чиста правда!

Кіндрат пішов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зі Сергієм.

— Знаєш, — казав Сергій, — твій старий сьогодні себе показав. Ніколи не сподівався…

— Він може. Він завжди був такий. Але Рони він не похвалює. Не за те, що Йон. Не за панство. А за те, що той не вміє бути паном… На його мові — господарем.

— І дивись, як послухали. А там же були вперті йонівці. Як ось мій власний батько. Я помітив, що і він підняв руку за нашу управу… А диви! У Левинських світиться, — змінив тему Сергій…

— Хворі, — відповів Володько. — Нікого з них не було на зборах…

Вони ще пройшлися разом ген до школи і розійшлися. Володько вертався, мав добрий настрій, але, проходячи побіля церкви, знов згадав Левинських, а в тому також Наталку, яка була так само хвора. Так би зараз пішов до неї, лишень ніяк це не випадало робити. Йшов тим своїм знаним селом, і видавалось воно йому дуже дивним, надмірно загадковим, повним всіляких таємниць, по-своєму глибоких, як сама вічність.

Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно, на полу під стіною горілиць, прикритий кожухом. Він не міг лежати на бік з огляду на свою спину. Володько хвилинку дивився на батька, поправив на ногах покриття, а мати з. другого кінця полу тихо казала:

— Там на плиті юшка. Вже зовсім вихолола…

— Нічого, — відповів Володько. Йому не хотілось навіть їсти, був надто схвильований… І, напевно, йому не вдасться одразу заснути. Натомість йому хотілось присісти до столу і щось писати. Байдуже, що всі тут же спали, був звиклий, як також були звиклі всі інші в цьому маленькому просторі. Останніми часами на нього часто налягало це дошкульне бажання щось писати. Здавалося, ціле життя спиралося в його голові і вимагало, щоб про нього сказати людським словом.

І Володько дійсно роздобув шматок паперу зі звичайного шкільного зшитка і присів до столу. За тим шматком прийшов другий, опісля третій. Писав про минулий день. В його уяві, ніби на екрані кіна, мигали гарячі червоні обличчя, блискучі очі, звучали голоси. Він зовсім забув, що це ніч і що треба також віддати їй данину. Отямився, коли у вікна ліз сірий світанок і за вікнами виводив свою ранішню оперу півень… А коли прокинулась мати, вона злякалась:

— Дитино! То ти ще не спав?

— Я зараз, я зараз, мамо! — відповів він, дуже швидко роздягнувся, приліг тут же на лаві біля столу на готову постіль, прикрився грубим рядном і заснув. Юшка на плиті так і зісталась стояти прохолола…

Володькові приснився сон: він стояв на подвір'ю Левинських і бачив, як з того подвір'я через сад в глибину відходили дві глибокі колії, так ніби туди хтось від'їхав тяжким возом… У цей час він також і прокинувся, або краще його розбудили, бо у хаті було зовсім ясно і велася голосна розмова. Говорила якась незнайома людина, а потім говорив батько:

— Ну, що ж… Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далі:

— Бідна матушка. Вона стільки витерпіла. А далі запитала мати:

— А коли буде похорон, не знаєте?

Володько розплющив очі і підняв голову. Біля другого кінця столу сидів Довгоногий Архип, і його направду довгі ноги були далеко виставлені на хату, так що вони одразу кинулись у вічі Володька. Руді, вузькі штани залатані на колінах круглими чорними латами. До Володька підійшла Василинка.

— Попівська Ольга померла, — шепнула вона.

— Ще не знати, коли буде похорон, — тим часом відповідав Архип. — Панич Гліб поїхали до Крем'янця замовляти труну.

Володько ліг знову на подушку і дивився на низьку, закоптілу стелю. Ця вістка не здивувала його, він знав, що Ольга давно хворіла і цього можна було завжди сподіватися, але вона навела його на інші думки. Померла. Не стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на сцені, танцював гопака… І її вже нема… І ніколи не буде… Отець Клавдій все-таки пережив її… Йшли ось такі прості, короткі думки. Вони зв'язували його, ще живого, з тією дівчиною, вже не живою. То, значить, думка живе довше, ніж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена… Тривалішою, ніж людське тіло, мовою…

По обіді Володько пішов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця Гліб. З ним прибув також Олег. Не було ні бурхливого вітання, ні радісних усмішок. Гліб виступив із саней у своїй довгій, чорній з вовнистим коміром шубі, Олег у легкому сірому реглані… На санях лежала обкидана зверху шматками мокрого снігу бараниця. Коні мокрі, з позав'язуваними хвостами. З них хмарою піднімалася пара.