Улас Самчук - Волинь

— А знаєте… Я чув, — заговорив Кіндрат, — Йон хоче відкрити свою «лавку». На місці козака… У Григорковій хаті…

— Та бре… — озвався Антін.

— Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака… А козак зв'язався з комендантом…

— 0-ха-ха! Отоді б наш кооператив дійсно ляснув, — сказав Володько. — Але ж то буде коломийка, І козак… А в нього все ще купують? — питав Володько.

— Як не будуть купувати, — озвався Сергій… — Тож наш «прикажчик» там днює й ночує. Ех, Рона, Рона… Казав йому не в'язатись з таким пройдисвітом… Всіх покупців до козака спрямовує. А Рона не вірить… То ж його Бухлов… Інтелігентний человек… Щоб він здох, такий.

Говорили довго, жваво, гаряче. У хаті дим від цигарок. На сірих стінах балухаті тіні. Аж то прийшов Сергіїв батько, був трохи напідпитку і розмова припинилася. Почала про вечорниці… А трохи згодом, коли розійшлися і Володька проводив, як звичайно, Сергій, вернулися знов до тієї ж справи.

— Маю найбільшого ворога: батько. Злигався з «ними». І все за Мокрину. Доносить їм ва мене…

Метелиця не втихала, біля церкви зайшли під дзвіницю і стали в затишку…

— А, — казав Сергій, — тут знаєш, все так чортяче сплелося, що сам дідько не розбереться. Село дійсно кипить, і я не знаю, яка з цього вийде юшка. Як завтра програємо — все пропало. Козак веде свою лінію, злигався з поліцією, доносить, що у нас тут діється, але добре, що він стявся з Йоном…

Володько вислухав цілий довгий звіт про ці справи до найменших подробиць, йому ця картина стає ясною, відчуває і свою вину, а головне — повна несвідомість людини у всіх її промірах. Вкинуто бацилу «класової боротьби» туди, де не існувало ніяких класів, а тому постала боротьба для боротьби, гарячка мікробів тифу в примітивно-здоровому організмі недорозвиненого інтелектуально людського єства. Розуміється, що це пов'язане і з національною амбіцією цих людей. Вони тут «під Польщею», а там же Україна, байдуже яка за формою, а коли це лиш «трудящі», «робітники і селяни», то, можливо, ще краще, дарма що і тут ніяких інших класів, за винятком до кінця зпролетаризованого колишнього поміщика Рони, вони не бачать… Але вів лиш одна, в деяких справах дуже корисна, а морально знищена алкоголем істота, і ніякої небезпеки для «трудящого народу» вона не може творити. Чому ж тоді боротьба з «поміщиками й буржуазією»? На це питання ніхто не збирається відповідати, бо його давно вияснив Карло Маркс і Володимир Лєнін. Тому навіщо про це думати.

— А слухай… Що з Наталкою? — обережно запитав Володько.

— Хворіє. Тяжко… Сухоти чи що… Не виходить ніде. Зараз, як ти відійшов — лягла. Кажуть, дуже простудилася… Десь там на полях ходила… Була, мов непритомна. Мокрина відвідує її. Я казав Ількові: не силуй її. Не хоче, то не хоче Але Ілько, як Ілько, розуму в нього, як у доброго козла… Боїться, що заміж не вийде і зістанеться йому на шиї. Хіба ж Наталка з таких, що сидітиме комусь на шиї… Ілько страх проти тебе… То, каже, він все наробив… Його стримував Йон, думає, що ти з ним, але тепер, як довідається… Знаєш, як то там у них водиться. Поки ти «з ними» — все добре… Hе з ними — біда. З тебе зроблять сміття. Це їх етика — також «для добра людства».

Володько мовчав. Згори, з піддашшя, особливо коли повівав вітер, сипало дрібним снігом, але холодно не було, а було тихо і навіть затишно, лишень ті неспокійні думки і ті болючі відчування.

— Наталка ані тепер не виходить? — запитав Володько.

— Ні.

— Лежить?

— І лежить і не лежить… Ти б її тепер не впізнав. Один кістяк. Я оце було до неї зайшов… Вона запитала: думаєш, він мене ще буде любити? Я кажу: хіба я знаю. Зовсім занепала Зовсім. Каже: я хочу вмерти. Попівська Ольга також вмирає І взагалі, у Левинських, — продовжував Сергій, — тепер дуже кепсько. Вмирає також о. Клавдій. У хаті двоє вмираючих і обоє на сухоти. Гліба інспектор хоче перенести на інше місце… Роман пиячить… Олег залишив гімназію й перейшов, до духовної семінарії, щоб уникнути побору… Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже підупала.

Володько, розуміється, мав про що думати… Йшов поволі додому, темна ніч, засипана снігом дорога, шумів вітер… І всі ці клопоти, що зібралися нараз, ніби зграя хижого вороння. Ще ж треба платити тридцять злотих кари за пашпорт…

А де ті гроші взяти… Нема ось за що сестрі чобіт купити, на сіль, на сірники, на нафту не хватає… А тут ще один суд над головою. Не сьогодні-завтра викличуть на суд за ті золоті монети, що їх відобрали на границі… І мало — відобрали, прийде нова кара… Добре, що бодай слідство припинили… Невідомо як надовго, але поки що видається все гаразд.