Улас Самчук - Волинь

— Не піде і все! Не мушу вам казати! Він знає! — викрикнув Ілько й тикнув рукою на Володька.

Більшість знали, про що йде. Не знав тільки пан Рона.

— Посвятіть нас у ваші трагічні таємниці, — казав він напівжартом. — Ми сплетем дві драми в одну… Любов?

Ніхто не засміявся, тільки дехто підсміювався. Між ними був Кіндрат. Він вже давно знає «що в світі робиться». Але не моє, не лізь. Він знає, де Володько по вечорах зникає…

Але що робить Ганка? Вона забилась у самий кут, трошки почервоніла, споважніла й мовчить. Потім вона непомітно висмикнулась і зникла. Володько навіть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чім справа. Вже й так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацікавився.

— Володьку, — сказав він вже серйозно, — Хочу з вами поговорити.

Володько вийшов і проговорив прилюдно:

— Андрію Андрійовичу! Нічого нема. Скажу вам всім:

Ілько боїться за свою сестру. Це дуже дивно. Вона вже не дитина, а скоро має весілля…

Вечір пройшов напружено, цікаво, схвильовано. Центром уваги був Володько. Наталки не було зовсім. Володько дуже хотів її побачити й не знав як. Пан Рона вже надворі, коли розходились, підійшов до Володька й почав говорити:

— Володьку. Краще признайтесь. Що сталося? Володькові неприємно, що втручаються в його справи.

— Нічого! — різко й коротко відповів він. — Просто Ілько збожеволів.

Володько дійсно не знав, що сталося. Покликав Сергія, але й той не знає. Тільки догадується: Наталка, напевно, не хоче Івана. Але що собі думає Ілько? Вистава мусить відбутися! Ми будемо вимагати.

— Ільку! — гукнув Сергій. — Ходи сюди. Ілько залишив товариство Антона й Демида й підійшов до Сергія. Всі троє — Володько, Сергій та Ілько пішли дорогою.

— Що тебе напало, Ільку? Здурів? Вистава. Хочеш її розбити? Боїшся за сестру?

— Ні. Не боюсь, — проговорив Ілько. — Але Володько сам винен. Він закрутив їй голову. Батьки сердиті. Вона знов робить веремії. Не хоче Івана… Ви ж знаєте, що вона мусить вийти заміж…

Володько мовчав. Ішли дорогою в напрямку до Сергія. Зрівнявшись з дяківською садибою, з-під Григоркової брами хтось неголосно покликав Володька.

— Хто там? — сказав Сергій.

— А тобі нащо знати? — почувся знов голос. Там було темно й не видно, хто говорить. Голос дівочий… Володько подумав, що це напевне Наталка.

— Я йду, — сказав він. Попрощався й відійшов. Але помилився. Кликала його Вірка Григоркова. Вона повела Володька в сад, і там побачив Ганку. Сиділа на перелазі, загорнута в хустку, й мовчала. Вірка одразу відійшла. Навмисне лишила їх самих. Це Володькові неприємно. Та ж він зовсім не знає, що має казати цій дівчині. Зовсім не знає. А казати щось треба.

— Нічого, Володьку, — проговорила дівчина. — Я нічого. Я тебе не буду держати. Я… — але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем, зірвалась і хотіла кудись бігти. Володько схопив її за руку. Вона шарпалась і все казала:

— Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!

— Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сіла знов на перелазі, тяжко хлипала, втирала очі хустиною, що тримала в лівій руці. Володько все повторяв:

— Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?

— Ти… зна… єш, — хлипала вона, мов мала дитина. Володькові зробилось її шкода. Підступив до неї ближче, обняв і пригорнув. Вона не боронилась.

— Ганнусю! — сказав він тихо й ніжно. — Не плач, люба! — гладив її рукою по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину біля очей. У саду зовсім темно, й Володько не може бачити її. Потім вона встала.

— Ходім, — ледве чутно проговорила. — Проведи мене. Володько її провів. Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Він, зрештою, розумів її мову, але як міг відповісти. Нема відповіді. І, аж прощаючись, запитав її:

— Будеш ходити на проби? Вона довго не відповідала.

— Не буду. Не можу з нею… Не хочу її бачити… — сказала по часі.

— Але ж вона нічого не винна. Винен я.

— Вона знала, що ти ходиш зо мною…

Володько почував себе дійсно погано. У ньому боролось дві сили: добра й зла. Він хотів би віддати себе цій дівчині, а з другого боку, не міг. Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути? Підлесливість, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справді велике й справді святе почуття мусить вноситись цей бруд. Він не шукав Наталки. Він не хотів зраджувати Ганку. Це прийшло само від себе. Це було гарне й він не міг відгорнути від себе його. Нічого, що перечило б його сумлінню, не знаходив у своєму поступованні.