Улас Самчук - Волинь

Час біг швидко. Коло дванадцятої підійшов до Володька Сергій.

— Не хотів би вже йти додому? — запитав Володька.

— Більше не маю чого тут стирчати, — сказав понуро Володько. Настрій його чогось зкапсів. Ганка дивилась на нього й не знала, що сказати.

— А до нас не зайдеш? — сказала нарешті.

— Сьогодні ні. Втомився. Піду з Сергієм. А ти з Даркою… Після цього Володько й Сергій відійшли. Надворі чорна і глупа ніч. Мрячить дощ. З заходу повіває вітер. По всіх хатах вже сплять.

Йшли спочатку мовчки. Сергій ішов перед Володьком, чвакав чобітьми по грязюці, але темнота майже ховала його з-перед очей. Тільки час від часу Володько уловлює обрис Сергієвої спини й чобіт. Перейшли перед хатою Никона, й Володько згадав його. Чомусь не бачив його на музиках.

— Сергію? — промовив Володько.

— Чого, — озвався з темноти голос.

— А не знаєш, де подівся Никон? Його ж не було у Демида.

Сергій довгий час не відповідає. Дійшли до місця, де мають розійтися.

— Як хоч, — сказав Сергій, — зайди на хвилину до мене.

— А не буде пізно? — відповів Володько.

— Скажу тобі про Никона.

Хата Сергієва зараз за Никоновою. Вузенька, огороджена хворостяним плотом, вуличка веде до неї. Вправо садочок — тих кілька випадково втицьнутих деревин.

Звернули й пішли вуличкою.

— Ваші сплять… Ще побудимо, — сказав вже під вікнами Володько.

— Не графи… Не здивуються, — байдуже промовив Сергій і відчинив незамкнені двері сіней. Володько пішов за ним. Рипнули другі двері й тяжке, тепле повітря хати вдарило в обличчя Володька. Сергій черкнув сірником і, тримаючи його над головою, оглянув хату.

Батькова постіль порожня. На долівці розстелено куль соломи, на якій спить молодша Сергієва сестра Мотря, з своєю сусідською приятелькою. На лаві спить разом молодший Сергіїв брат Онисько. Він вкритий старою, витертою вояцькою шинелею.

Сергій засвітив лампу й одразу подався до печі. Відхилив посмалену затулу й дістав горщик з якоюсь стравою.

— Хоч їсти? — кинув байдуже Володькові.

— Е-е, лиши. Йду ж додому, — сказав той.

— Ні. Як хоч — бери он на миснику ложку і присідай. Володько відмовився. Сергій швидко їсть з горшка. Недивлячись на світло й гармидер, всі сплять глибоким сном. Володько оглядає хату. Нерівні, знайомі, трохи закурені стіни. Старі занедбані образи. На них кілька вилинялих ще від празника паперових квіток і кілька паперових барвистих рушників. Були й білі, але Сергіїв батько їх покурив. Після сповз очима на долівку. Сергій помітив його погляд.

— Хоч? — питає він. — Лягай ось скраю. — І тикнув ложкою на дівчат. Володько подивився на Сергія. Його обличчя було байдуже, трохи суворе і спокійне. Ні. Він це не жартує. Він каже це зовсім поважно.

— Ти мав говорити мені про Никона, — сказав Володько. Сергій не відповів, тільки все черпав ложкою в горшку і швидко жував. Була глибока мовчанка. Ось одна з дівчат заворушилася, щось пробурмотіла зі сну, й одно її коліно виглянуло з-під рядна.

Ніхто не звернув на це уваги. Сергій довго їв, а докінчивши сказав:

— Ну! Нарешті за цілий день трохи напхався. А тепер підем до клуні. Я там сплю.

Зняв з полиці електричного ліхтарика, згасив лампу, й обидва вийшли. Перейшли до клуні. У правому засторонку, на купі околоту Сергієва постіль. Рядно, зім'ята, без наволочки подушка й старий кожух. Сергій освітив свою постіль, після — тік. На току стоїть віз, збоку січкарня і кілька міхів з січкою.

— Сідай, — посвітив Сергій мішки й сам сів. — Вже, мабуть, пізно. Співають півні. Дощ, холєра, як найнявся… Не закуриш? — казав він.

— Ні. Хіба у клуні можна?

— Нічого. Я курю люльку. Понюхай, як пахне… Як Тараскова шапка… — тут, мабуть, Сергій криво посміхнувся. — Собака десь бреше. Певно, Кіндрат подався до Теклі.

— А батько ж де? — запитав Володько.

— На Угорську. Мабуть, напився й заночував. Теклю знаєш?

— Розуміється.

— До неї ціле село ходить. Цими днями хлопці витягнули від неї батька… А Никона. Знаєш? Забрала поліція… — спокійно сказав Сергій.

— Поліція? За що? — здивувався Володько.

— У тієї самої Теклі вкрали теличку… Вона твердить, що то Никон.

— А як ти думаєш? Може це бути?..

— Який там чорт! — перебив Володька Сергій вже сердито. — Теличку вкрав Никонів швагер, що також у Теклі ночував. Вони тільки всі на Никона, бо Никон не може терпіти того всього… Що там робиться, не дай Бог. Та Текля… Ти ж тільки подумай: мій батько — раз. Никонів швагер — два. Часом Кіндрат — три. А до тога всього скільки там хлопців кожної ночі попід вікнами. Ганьба! Мій батько есе до неї переносить. Я не можу через нього одружитися з Мокриною. На Никона вони тепер всі. Батько свідчить проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от і попав у злодії…