Улас Самчук - Волинь

— А хіба що?.. — відповідає Володько і дивиться всторч тій людині. Дивне сотворіння. Його обличчя нагадує тахлю вікна, до якої роками не торкалась ганчірка господині. Безліч більшого й меншого ластовиння. Бородавки. Вздовж і впоперек, ніби залізнича сітка мапи, поплутані зморшки. Очі, мов розлючені звірки, бігають під настовбурченими, подібними на віники бровами.

— Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж зухвальство.

— Навряд, — каже він. — У нас є сільська рада і є її голова. Потребуєте підводу, йдіть до голови, а той буде знати, що робити…

Але «товариш» сердиться. Нечувана річ. Йому відмовляють послуху. Хай він і непоказний. Хай на ньому порвана «гімнастьорка» і розпанахані на всю штани, але ж він зі звіздою на шапці та рушницею за плечима.

— Глупосгі всьо. Паєдєш і канєц! — Заявляє він рішуче й остаточно. Постава і вираз його обличчя вказують, що більше балачки він не бажає і справа полагоджена. Володько швидко зміряв його від голови до порваних чобіт разом із поржавілою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Він не кине на полі снопи і не повезе цього типа нікуди. Мовчки скидає снопи, а доскидавши, стрясає з дошки нам'яте зерно і мовчки виїжджає.

— Стой! — гукає «товарищ». — Ти куда? Стой!..

Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебіг з клуні навпростець і схопив коні за віжки. Очі його налилися червоним. З пащеки рвуться страшні триповерхові мати, що торкаються Бога, Христа і «всієї небесної канцелярії».

Володько заціпив зуби, шарпнув віжками і різко сікнув батогом по руках «товарища». Той одразу пустив коні і схватився за рушницю.

— Вб'ю! Двадцять п'ять лет прінудітєльних работ — трам-та-ра-рам!.. — кричить він, та Володько з копита рванувся і пустився через поле тікати. Большевик біжить, клямцає рушницею. «Клямцай, — думає Володько. — Все одно не маєш чим стріляти. А догнати не доженеш». Назустріч біжить Настя. Вона перелякана.

— Стій, дитино! Він тебе заб'є! Стій!..

— Не бійтесь! Не заб'є, — кидає Володько і жене далі. Большевик підбіг трохи і зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там ліс, там хащі. Цих місць ще не здобули «товарищі».

Цього дня робота перервана. Володько заїхав у запуст і перечікує. Дивний час. Людина тепер ніщо. Ліс, дерева, небо високе, синє, безхмарне. Все таке, як треба бути, тільки люди пошаліли, змінилися. Володько знає причину цього, але не розуміє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали одні на других за пусті, безвартісні речі. За землю? Ні. Ті, що боролись за землю впертою віковою боротьбою, ті сьогодні гнані і переслідувані. Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому. Це є та половина людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно ті, про яких лиш у піснях співають. Раз на століття, на кілька століть ці люди вилазять зі своїх пустинь, степів, пролітають гураганом, поруйнують святині, міста, запліднять проклятим плодом жінок, щоб, вичерпавшись ударним життям, лягти й увійти в чорнозем. І тоді поволі встають та йдуть до праці інші люди. Ці знов зводять святині, ці знов закладають міста, ці знов уговкують і освоюють окаянний плід диких, творять владу і закон.

Краю мій! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Ніколи не був ти упокорений ворогами. Ти був, є і довго ще будеш рабом власної натури, накинутої тобі в сіру давнину не ворогом, а стихією. Будь тверезим і мужнім.

Сонце хилиться до заходу. Срібні листочки молодих осичок тремтять під подувом ледь помітного вітру. Останні промені сонця обціловують зо всіх боків зелень, і всяка барва знаходить відгук їх пестощів.

Приходить Матвій. Відхилив кущі, подивився.

— Ти тут? — запитав він.

— Не хочеться лізти чортові в зуби, — каже Володько. — Перестою тут. Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Ніяк не хотіла бігти.

— І я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався від того шарпатюги.

Володько задоволене посміхається. У Матвія під рукою при поясі сокира.

— Думаю, — каже він, — зрубати кілька деревин на дрова. Тут гарно, — додав і оглянувся навкруги. — Ех, — каже далі. — То колись, бувало… Не знаю, що сталося.:. Чи то старість, чи то світ змінився, але тепер все не так. От квітки. Бувало, в нас там на Запоріжжі в Дермані вийдеш на садок… Квіту того… Безліч. А все такі барвисті!..

Матвій не має багато слів, щоб висловити всі свої почування, але Володько стократ більше розуміє його, як виявляють ті слова.

— Шкода, що мене не вчили, — продовжує Матвій. — А то — сів би і все списав би. Все чисто. Як було, як є і як буде…