Улас Самчук - Волинь

Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гірко йому лишень, що батько так рідко коли звертає на нього увагу. Зате він один є для нього джерелом всієї мудрості та сили.

Але ще цього самого дня трапився випадок, що жорстоко підірвав Володькову повагу.

Коли Василь із щеням відійшов, Володькові стало самому сумно. Щось недобре себе почував. Якась лінь опанувала… Почав химерити. Корівки його понаїдалися, позлазились докупи в лозині та лижуться. І думає він: «Що робити? Бігати? Співати? Лізти в лозину, дертися на верби і гукати звідти? Безглуздо, ніяково. Не личить…».

Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний ставок, сполучений невеличким рівчаком з більшим потоком, перегаченим поганою греблею, яку вже сотні разів проривала повінь. У ставу риба. У річці можна ловити мацюпеньких сріблистих піскурців, можна робити з камінців та піску греблю, можна будувати млин. Але і це вже відоме, знане, набридле. Одно його справді займало — це оповідання завізників.,Їх у млині досить. Це все бородаті поважні дядьки з веселими поморщеними обличчями, з гучним і вічним реготом та твердими мозолястими руками. Цілими добами просиджують вони в млині, очікуючи своєї черги, їдять сухий хліб з кавалком сала, п'ють безліч джерельної холодної води та безупинно один одному повідають. Оповідають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском, направду безтурботним реготом.

Слухаючи таких оповідань, Володько зникав. Його не ставало. З нього лишалися тільки очі, широкі, витріщені, круглі синьо-сірі, та овальний роток зо свіжими, напухлими устами, що якось особливо, дико рожевіли, та ще його маленький гудзичок — носик.

Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився на Володька і не втримав: схопив малого на руки, до болю здушив, підняв геть над свою голову, а пізніше вліпив йому твердого, колючого та згучного поцілунка. Володькові страх соромно стало. Вся його пичка запаленіла. Дядько поліз до кошеля і видобув з його глибин два питльовані пиріжки з яблуками. Пиріжки білі, злегка припечені. Яблучний сік проникав назовні. Дядько незграбно взяв їх у широку жменю:

— На, малий, — каже…

Шлунок хлопця від самого рання нічого в собі не мав і просто заклинав його взяти… Одначе Володько сорому послухався. Ніяково. І так обличчя горить… Він, ніби не розуміє, знизує плеченятами і відступає назад. Він ще не оправився від тісних дядьківських обіймів…

— Не точись, впадеш, — зауважує спокійно другий дядько…

— Бери, дурний, коли дають, — каже третій. Дядько Павло немило здивувався, коли прийшлося пиріжки назад до кошеля ховати, і при цьому почав:

— То, знаєте, мовляв покійний мій тесть, царство йому небесне, бувають такі діти…

Але Володько вже втік. Коли про нього балачка, то йому годі… Він може лише слухати, коли на нього ніхто не звертає уваги…

Володько без вагань іде до млина. Правда, цікаво було б довідатись, що Василь робитиме зо своїм щеням, але додому ще рано.

У млині, як завжди, досить гармидерне. На греблі зустрічає Володько опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище, але він узяв собі за звичку завжди при людях, де тільки можна, кпити з Володька або робити йому прикрощі. Володько болюче це переносив, але не спромігся на рішучу відсіч, що піддавало Тонді ще більшої заохоти. Але коли хлопці залишалися самі, Тонда, здається, з приємністю слухав серйозних Володькових міркувань, при чому під носом у нього завжди з'являлися довгі і бридкі сопляки, які він підлизував язиком.

Зустрівшись, хлопці пішли на шлюз і влізли по небезпечній дошці, що дуже вгиналась, над потоки. Примостилися на мокрій колоді, що на ній опираються кросна ринви, по котрій біжить на колесо вода, і почали свої розумування, Тонда зухвало похвалявся, що він уже вміє важити мішки, красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати від дядьків хабара — три копійки, коли він змеле дядькові кілька пудів даром.

Ринвами з розгону люрить вода, повертає слизькі, чорні колеса і, розбиваючись на піняві кляки, з плюском летить під потоки. Внизу, кілька метрів під хлопцями, вирує зеленувата глибінь. Видно запінені гребені штучних хвиль, ніби там купаються табуни розбещених чортів. Плюскіт і гомін такий, що хлопці мусять, розмовляючи, кричати.

Тонда, розуміється, більше звиклий до цього і, мабуть, навмисне привів сюди Володька, щоб бачити, як той буде тут почуватися. Одначе Володько гідно поводився і нічим не зраджував, що він у небезпечному місці. Навпаки. Він навмисно сів на слизькій колоді, звісив над вируючою глибиною ноги і бовтає собі ними, не турбуючись, що геть-чисто обмастив свої штанята.