Улас Самчук - Волинь

Я боюся кінчати речення крапкою, бо мені здається, що безліч дуже цікавого і, можливо, найважнішого я Вам не сказав.

Мені хотілося б сказати Вам, як страждав, як на моїх очах тлів кожний нерв моєї істоти. Мені хотілося б оповісти Вам про кілька радісних хвилин, коли Ви разом з сонцем, з цвітом яблуні, з метеликом і сміхом своїм вкладали в мене мою думку. Я десь вичитав, що кожна листана, кожна билинка, кожна пташка і все живе любить, бо так треба, і не смійтесь, коли скажу: найбільше щастя — щастя любити.

У мене, Наталю, болить голова. Час від часу я кладу на чоло свою ліву долоню, бо вона надзвичайно холодна. Пальці рук моїх також холодні, хоча вуха, щоки і особливо місця на вилицях і попід очами — палають.

Бачу, бачу… Ви іронічно зложили Ваші уста і підняли брови. Хай. Все одно буду казати. Все буду казати. Пригадуєте, як поводив я себе тоді на вечорі? Чого питати. Певно, пригадуєте. Що путнє, забувається, але хиби, помилки, людські слабі місця, коли вони спотикаються, завжди пам'ятається, їх підхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна-які скарби… Найближчі люди, що часом звуть себе навіть друзями, з якоюсь особливою насолодою підкреслюють ваші хиби, бо це приносить їм вдоволення. Люди люблять у своїх ближніх бачити більше тінну сторону, як соняшну. Дивно. Ні?

Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як yсі. Ви моя та, яку я вибрав собі для сповіді. Мені здається, що Ви мусіли б чомусь зрозуміти мене, або бодай не одважитись підняти камінь, щоб кинути на мене за мою любов. Я є надто молодий. Так. Це знає всякий і це не гріх. Але думаю, що я вже маю право вимагати чогось від життя. Бо ж хіба я ніщо? Хіба не подобається Вам оце, що пишу? Хіба це не правда? Хіба не зворушує воно Вас, не хвилює, не викликає у Вас особливих думок, яких Ви напевно не думаєте, сидячи за Вашою машиною? Правда ж! І Ви надивуйтеся, що я дещо комічно поводився. Люди, що сильно люблять землю, батьківщину і що б то не було, завжди дещо комічні. Некомічні лиш ті, які так само не можуть бути комічними, як риби не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей, днів думав я про свою велику любов. І от пишу Вам про неї. Дивіться і… (закреслив). Я не знаю, що дивіться. Все одно, що. Я боюся тільки одного: Ви напевно покажете цього листа комусь… А це ж не мусить бути. Як можна сміятися чи кпити собі з моїх слів, стрічок чи ком, коли в кожній з них тече жива кров і кожна боїться дотику розкладової бацили. Пожалійте їх. Від цього і Вам колись буде приємно».

На цьому скінчив лист. Подумавши, закреслив останній рядок. Він не бажає її жалю. Тепер треба якось лист відіслати. Згадав, що сусідська дівчина Ганна ходить до Наталки вчитися шити. Добре. Це і буде той історичний листоноша. Віддав і чекає цілий день. Але мало чекає… Його мучить сумління й острах. Пишучи листа, він був у якомусь трансі. Ціла сила його почуття, мов повінь, рвалася, щоб її висловити. Слова і речення низалися одно до другого всупереч власній волі, але скінчив, віддав, пройшовся, прохолов. Предмети і думки вияснилися. Проза життя виявилася в розкішних тонах, як тоді і весь ефект його захоплення видався йому безмежно наївним і смішним. Безперечно, вона посміється над ним, порве дорогі листочки і викине. І як можна бути дійсно таким некритичним…

Але вже пізно. Зробленого не повернеш. І «Кохана Наталю», і знак оклику, і гарячі слова — все вже пішло в світ. Широкий дивний світ.

Сонце в таких випадках не квапиться. Воно має час. Земля обертається тим самим способом. І не треба знати, що думає Володько.

Вечір. Сонце зникло. Захід ще горить, схід гасне. Тут то там появляються зорі. Володько чекає Ганни на стежці в садку. Чекає довго і вперто. Ой хтось рухається в темноті. Вона. Ні. То Іван. Був у млині й запізнився. Перед святами завізно. Зрівнявся і «добрий вечір» сказав.

— А ти ж чого тут?.. — питає.

Йди, йди, чоловіче добрий, своєю дорогою. Не втручайся в справи, які тебе не торкаються. О, ні. Іван стане, постоїть, скрутить папіроса, попросить огню, не дістане і знов сховає його. А за той час оповість, що там люди толкують.

— Он, кажуть, що тікають вже ці… Женуть їх з-під самого Києва. Ох, кебто вже скорше ті большевики!..

— Большевики? Де вони?

— Йдуть! З-під Києва йдуА. Ці тікають — страх. Все кидають. Кажуть, он за тиждень і зміна влади… Знов «наші»… Від захоплення Іван зручно чвиркає кутком рота.

— З кіньми треба «осторожно». Кажуть, ці вже по дорозі забирають. Скажи там свойому дядькові.

Володько слухає і не слухає. Большевики? Ці тікають? Б'ються? Ціла Україна в огні? Все в огні. Гримлять гармати. Вмирають люди. Прийдуть большевики і знов пройдуть по селах, містах нові порядки, нові закони, нові слова. Знов.