Улас Самчук - Волинь

«Так точьно, ваш' всок' бродь! — Нікак нєт, ваш' всок' бродь!..»

Цок-цок-цок. Рубель, два, п'ять, десять, сто, тисячі… Тож там тисячі, їй-Богу, тисячі! І капітан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з тієї, то з онтієї коробки бере папірець і дає Гордині, Софії, Килині, Ганні. Кому скільки хоче, як хоче, що хоче.

«Боже, який я маленький проти того капітана», — думає Володько. — Одно слово його — і мене нема».

Нарешті:

— Довбенко Владімір!

— Єсть! — викрикнув Володько і здригнувся. Тремтить, мов пропасниця його напала. Стояв у черзі, тиснеться наперед, шапку у руці зім'яв.

— Сколько дней?

— Двадцять. — Він добре пам'ятає — двадцять.

— Ти вот, — починає капітан, підперши лівою рукою клинцеву борідку, — уже бальшой. Сколько тєбє лєт?

— Я рождьон тисячу… і такого-то года, — мудро відповів хлопець.

— Да. Значіт, ти нє малий. А кто тєбя так научіл врать?.. — і очі впер на хлопця гострі і сердиті.

Володько зніяковів до болю. Врать? Що ж він «вре»? І його очам так зробилось, ніби їм соромно стирчати в голові.

— Да! — підносить капітан голос. — Ти врьош, как хід! Сразу відно, что вором будеш!.. На, палучай і марш атсюда!..

Як Володько брав ті гроші і як зробив «марш отсюда», про це можуть краще розказати інші, що за ним стояли. Сам він якось не пам'ятає всього. Знає, що вилетів на подвір'я. Знає, що в темних сінях зачепився кишенею за завертку дверей і як слід розпанахав пальтечко. «Чорт його бери», — подумав він. — «Хай дереться. Уже є нова шинеля, і йому самі тато обіцяли одвезти її до Шумська та перешити». Ось і гроші є.

Рахує їх раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п'ять рублів цілих, а ось чотирі по рублі. Разом дев'ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав би десять. Десять рублів все-таки — копійка. А так вже зжився був з думкою — десять рублів… Но…

Підпер носа кулаком і… «а що його сказати татові? Що подумають… що взяв собі рубля… Хто там ще репетує?»

Репетував Хома Ет-тоє. Перш усього йому перекрутили прізвище. Написали Ет-тоє. Який він Ет-тоє. Етоє? Як його якась там дурна баба по-вуличному зве, то це не значить, що і в «бамаги» так записувать…

— Моя фамилія, ет-тоє, Бондарець. Так, ваше благородіє. Так є правильно. Мій ет малий без слуху, онімів, а хтось за нього підсказав і вийшло Етоє. Я його законний отєц і прийшов за нього получить гєнгі. Бо що ет з німим. Його куди пхнеш — піде, а находив він двадцять днів по піврубля (мало, чуєте, ваше благородіє, по п'ятдесят копійок такому хлопцеві. Дуже мало) 10 рублі… Ет маю получити.

Хома ще до свого «ет-тоє» не любить докінчувати слів у родових відмінках. Смірнов подивився на такого говіркого чоловіка, зняв окуляри, витер, знов наложив. Після гроші вилічив і мовчки дав Хомі.

Той хотів одразу й полічити.

— Вон, вон, старік! Вон! Пшол, гварят тєбє! Там пощітаєш дома на пєчкє.

Пхають Хому, але він опирається і рахує. — Ееее, — крикнув він коло дверей. — Так це, ет звєнітє, обман! Малий мій лазив до отих окопів… Ваше благородіє! Тут всьо вісім рублі… Такі ет щота мені… такі щота…

— Куда прьош?! — визвірився на нього солдат. Але Бондарець на таке не зважає.

— Ваш' благородіє, — кричить він, — тут ось ошибка случилась. Мій малий німой. Його…

— Кто там шуміт? — пружньо встав і ревнув Смірнов, а очі його ще більше вип'ялись, ніби їх хто видув зсередини. — Пазвать єво!

Бондарця штовхнули в плечі, і він опинився перед самим благородієм.

— Так вот его ти врьош? — визвірився Смірнов, ах нижня челюстина подалася йому наперед. Юрба людей принишкла. — Ти вот шуметь вздумал? Бунтовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатіш? Салдат!

— Слуш'ь, ваш' всок' броць!

— Я, — не злякався, а сміло і навіть задавакувато почав Хома… — Я ет, ваше благородіє, тільки за правду. У мене ет-тоє талько і єсть ще один отой німой. Старший мій сни упав під Варшавою, а середній кузніцой у кавалерії служіть. Я маю право за свого німого сина слово піднять…

— Малчааать! — скипів одразу Смірвов. Він ніби з пороху зліплений, а тут якийсь паршивець Бондарець підсунув сірника. І очі, і брови, і борідка — все танцює по обличчі. Кулак раз, два брязнув об стіл і кілька банкнотів піднялось і в темний низ вертко спустилося.

— Ти што, салдат?! Взять єво! Завтра ми єво, разпрасукінаво сина, в православную вєру обратім!

Хому вхопили, ніби він гарячий вуглик, і виперли…

— Це кров моя! — гукав він. — Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет і слово не скажи!.. — але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах і той заїкнувся на півслові. Кажуть, кров так і полляла йому через шпакуваті вуса і бороду геть-чисто перебарвила.