Улас Самчук - Волинь

Виривається з сотень уст розлогий вояцький спів. Здорові з загорілими обличчями люди. На плечах у кожного мішок — «вещевой». Через плечі навскіс згорнута калачем «шинеля» з підв'язаним до неї «котьолком». На голові кашкет з овальною трибарвною «кокардою». На поясі патронташі, лопатки, келепи, сокири. Все нове, все щойно одягнене.

Спереду їдуть баскими випасеними кіньми надуті старшини. При боці у кожного шабля, мапа і далековид.

— Ой, йой-йой! Скільки їх! — вирвалося у Володька. Передні вже на верству від лісу, а задні ще бозна-де. Йдуть, йдуть. Бряжчать котелки. Рота за ротою виступає з лісу. Пісні, жарти. Одна рота нарізує веселої. Звинний, барчистий з кирпатим носиком «москалик» вибиває спереду гопака.

— Браво-браво, Бондаренко! Дай лиха закаблукам! — підбадьорює його якийсь «прапорщик» в окулярах.

А Бондаренко вигупує тяжкими закуреними чоботиськами, виплескує в долоні. Піт з нього ллється зливою, промокла навильот «гімнастьорка», кашкет ледь тримається на злиплих пасмах волосся.

Спереду чути команду. Роти зупиняються. Відпочинок. Бондаренко відгуляв своє…

— Маладец, Бондаренко! — підходить до нього старшина. — Вот тебе руб' на водку! А как водку тєпєр черті п'ют, а чесним людям не дают, так вип'єш чаю. Понял?

— Так точно, ваш' бродь! — тягнеться Бондаренко.

— Спасіба!

— Рад стараться, ваш'бродь!..

Направо й наліво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякі біжать далі, ген туди в долину.

— Ех, води! Дай, браток, води!

Сонце смажить навмисне. Від Матвієвого хутора бігом несуть двоє відер води. Ніби сполохана зграя зелених птахів, все зірвалося і женеться назустріч воді.

— Варатіісь! Сукіни сини! Стооой! — горлають старшини. Дехто зупинився, але інші біжать. Відра з водою тримає Катерина. Сотні рук з «баклажками» простягнулося догори.

— Води! Дай, брат, одін глаток!

— Не лєзь! Куда прьош! Нє відіш, человек упал… На голову!..

— Сукіни сини, всю разберут! Чернушка, дєвушка-красотка! Остав для меня!..

— Задушите! Назад! — гукає Катерина. Дружнім хором матюків заревіла воячня. Задні перли наперед, середні назад. Посередині, облита водою, з порожніми відрами, Катерина.

З'явилося кілька вершників на цибатих огирях. Замаяла над головами нагайка.

— Разайдіісь! Разайдіісь, сукіни дєті!..

Щасливий воячисько з розхристаними волохатими грудьми дістав повну баклажку води і, перевернувши її над головою, виливає все у широко відчинений рот. Зненацька вершник. Нагайка знялася і оперезала голову вояка. Баклажка випала з рук. На обличчі різкий знак, а вояк труснув головою, вдарив матом і здивувався.

— За что? — Хотів було змахатися.

— Марш, сволоч! Нельзя піть води! Слихал?..

Володько надзвичайно здивований таким видовищем. Так бити просто по лиці… Ні… Цього не можна зрозуміти… А той клишавий дурень нічого. Подивився зляканим сірим поглядом, витягнувся, мов стовп. Вся вода з баклажки на землю витекла.

А люди біжать зі всіх боків на «москалів» дивитися. Крик, лайка, запах поту і відпадків. Війна.

За піхотою посунула гармата. О, таких коней Володько і ніхто з його приятелів ніколи не бачив. Коні, так коні. Копито, мов баняк. Шість таких потужних звірів тягнуть гармату. Круті верчені посторонки пружно натягнуті. Велетенські колеса повільно котяться по м'якій дорозі.

Дванадцять батарей пройшло. О, як заговорять вони десь там за Почаєвом!

Виспівують гарматчики…

Ніч впала, а військо все сунуло. Сунуло, мов хмара, без кінця і краю. Де його стільки набралося? Звідки? Ціла земля, небо, дерева, все ніби змінилося. Все принишкло, заніміло. Лиш військо одно — рота за ротою, батарея за батареєю, ескадрон за ескадроном, мов залізна топлена маса, плило в пащеку заходу, над котрим розгорялась неймовірна в розмірах і барвах пожежа.

Другого дня неділя. Сонце встало, як і завжди — весело, барвно і свавільно. Військо урвало свій похід. Лиш дорога, втоптана тисячами ніг, зберігала слід особливого значення.

Матвій вигнав на поле товар, лишив там Катерину і вернувся. Зняв свою святочну одежину, кашкета зеленавого сукна з пружним сталевим обручиком всередині. Раз-два шурнув по ньому щіткою…