Улас Самчук - Волинь

На другий день у класі Володько вийняв гордо свого нового олівця і почав писати на справжньому білому папері, що дістав також від мами. Це було ще до приходу учителя. Радіон, Євген і Омелян гасають, кричать, лазять по лавицях, але враз один з них помітив Володькового олівця.

— Карандаш! — кричить Радіон. — Хлопці! Дивіться! Дерман має цілого карандаша! Усі кинулись до Володька.

— Ага! — каже Євген. — Учора ми мали тебе бити, ти з нього прозивався. Тепер, як хоч, щоб ми тебе не били, мусиш кожному врізати по куснику карандаша!

Від такого нечуваного блюзнірства Володькові потемніло в очах. Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Він навіть он Хведотові шкодував кусник урізати, хоча той його так просив, а тепер ці ось хочуть?.. Нізащо! — Не дам! — викрикнув Володько.

— А! Бачите? Проклятий дерман! Він ходить до нашої школи, а карандаша не хоче дати. Биймо його!

На Володька накинулись усі три тилявчуки, він раптом зірвався на ноги і став проти них. Уста його тремтять, очі сердиті, брови насуплені.

— Бий! Бий! — кричать тилявчуки.

— Гетьте! — кричить і собі Володько. — Я вас не зачіпаю!

Чого хочете!

Хведот щось хотів помогти братові., але не знав як; зчинився гамір… І на це нарвався учитель.

А ето что? — різко запитав учитель. Хлопці розсипались.

— То, господін учітєль, — терендить Євген, — отой дерман б'ється.

— Так? То ти б'єшся? — накинувся учитель на Володька.

Володько від хвилювання не може одразу вимовити слова, але згодом витиснув:

— Неправда. Я їх не зачіпав. Вони хотіли відобрати мого карандаша.

— Да? — кричить учитель. — Ах, ви! Як ви смієте відбирати від нього його річ?

— А чого він б'ється? — жаліється Радіон.

— Бився ти? — питає учитель Володька.

— Ні. Я сидів отут і писав, а вони напали на мене. Учитель наказав бути тихо і якщо будуть далі битися — усіх поставить на коліна. Хлопчиська втихомирились і почався «урок».

На цей раз писали. Учитель написав на класній дошці ряд паличок і сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох боків. І сам вийшов.

Хлопці взялися до роботи. Кожний нагнувся над своєю табличкою і старанно виводить палички. Першим записав свою дощину Володько. Хведотові не йшло писання зовсім. Він написав кілька кривих кілків і це заповнило цілу його дошку. Володько рішив йому допомогти, взяв його дощину, витер, що там на ній було, і вмить заповнив її своїм письмом.

Решта хлопців так само не зовсім з честю вив'язалися зі свого завдання. Стрічки у них вийшли нерівні, палички криві, в Омеляна вийшло мало що краще, ніж у Хведота. Усі вони із заздрістю дивляться на Володькове писання, а згодом Євген каже потиху:

— Ти! Дерман! Напиши мені, завтра дам плацка.

— Добре, — .згодився одразу Володько. Узяв його дощину і дуже скоро заповнив її паличками. Це йшло йому без найменших труднощів. Написав і вдоволений — можливо, не будуть до нього чіплятися.

Інші на це дивились заздрісне, і їм захотілось, щоб і в них було так гарно написано. Почали облягати Володька. Той обіцяє принести пампушок, той добрих яблук. Володько брав табличку за табличкою і заповняв їх паличками. Хлопці вдоволені. Сидять і чекають учителя.

Увійшов учитель.

— Ну, що? Написали?

— Написали, господін учітєль! — відповіли всі.

— Ну, ну… Побачимо. Покажи! Першим сидів Володько, біля нього Хведот, за ними решта троє. Учитель переглянув Володькове писання.

— Харашо! — похвалив. — А ти? — до Хведота. Також похвалив. До Євгена:

— Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лістопадський? — Радіон показав і своє.

— Добре, — каже учитель. Перейшов до Омеляна… І тут чомусь нараз зупинився.

— А що це у вас усіх зовсім однаково вийшло? — враз питає, дивиться по всіх лицях, Володько вже хвилюється, Хведот почервонів, мов буряк. Учитель догадується.

— Хто писав? — питає. — Ти, Євгене?

— Нєт! Я нє пісал, — мимрить Євген.

— Ну, а хто? Признаєтесь, не покараю, не признаєтесь — всі на коліна. Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав і ледве вимовив від хвилювання:

— Воводько…

— А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?

Володько встав і мовчить.

— Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить.

— Де ти так навчився писати?

— Дома, — відповів Володько.

— Чи ти не знаєш, що у школі кожний має сам за себе робити завдання? Розумієш? — Володько кивнув головою. — Ну, от. А тому, що не призналися — дістанете кару. Ви всі три на коліна! Ти, малий, (Хведот) до кута! А ти, Володьку, стій отут за лавицею, і стійте, поки не прийду. — І учитель вийшов.